Рай
Шрифт:
Деякі студенти здогадувалися про його таємницю; оповідали, що він звечора клав навхрест дві дровинки на порозі, як охорону від нечистої сили, а приймав їх при світлі сонця.
У вивченні Печерського Патерика він вбачав місію свого життя: виконував її з непослабним напруженням сил протягом усього часу після закінчення Віденського університету, за винятком років, коли з об’єктивних причин припиняв наукову діяльність. Рівнобіжно працював над українськими стародруками, навіть виробив особливу конструкцію фотоапарата, за допомогою якого добував найвиразніші побільшення з рукописних текстів.
Чернетка великої монографії
Остання нотатка довго бриніла в пам’яті Антона Никандровича: «…а ми стаємо іншими…»
Він глянув на чотири будильники, що перебували перед ним; дійсно, «перебували», бо сказати: стояли чи лежали, означало б зробити помилку. Як повбивані орлами черепахи, вони знаходилися в різних положеннях: один був перехилений на животик, на 45°, і обпертий на порожню коробочку з–під сірників, поставлену сторчма, бо тільки в цій позі міг цокати і з приблизною вірогідністю показувати час; другий був обернений догори ніжками і з боків підпертий двома консервними бляшанками, повними цвяхів, а ззаду трьома грубими томами, що підтримували його під спинку в нахилі, рівному приблизно двом третинам півкруга; третій був покладений на бік — так, що трішки наклонявся і на спинку, і на голівку одночасно, а четвертий, обпертий голівкою об стіл, був поставлений так чудно в трьох відношеннях, при допомозі коробки з–під кави, одежної щітки і кутастої пляшки з чорнилом до автоматичних ручок, що для точного визначення його пози довелося б креслити складний рисунок.
Пози і нахил будильників були експериментально знайдені і пильно бережені, бо при найменшому відступі від них означення часу спинялось, і Антон Никандрович стояв заблуканий у найважливішому вимірі свого життя.
Ах, якби він знав, поглядаючи на вередливі хроно–метрикаліки, як несподівано кришталева тканина часу збуриться на кордоні Сходу і Заходу! Від того моменту і його кульгаві годинники, і навіть найдосконаліші електричні годинники в астрономічних обсерваторіях перестануть фіксувати її рівномірну течію, а почнуть відзначати імпети і торнади часу, повного пожеж і масових убивств.
Остання записана думка бриніла в пам’яті Антона Никандровича, а коли вона стихла, погасла, замість неї спалахнула друга: про зміни в сучасній дійсності; гірка думка…
От — для Маркса, який не міг на органічному українському ґрунті знайти маси безсвятних пролетарів, пристроєних до теорії соціяльного люциферизму, українці — неісторична нація, хоч роля її в Східній Европі була в історичному значенні вирішальною.
А для Гітлера українці — «нижча раса», нездібна до історіотворчого процесу, хоч українська княжа держава існувала задовго до виникнення Великонімеччини. Здається, сам Маркс визнавав, що та держава з центром у Києві відогравала свою ролю на європейському Сході, як держави Карла Великого на Заході.
Обидва, автор «Капіталу» і автор «Моєї боротьби», як проповідники ненависти,
З болючими думками, з серцем, повним гніву і протесту, щодня сідав Антон Никандрович до роботи, і в ній його почуття знаходило вихід. Однак той, хто подумав би, що Антон Никандрович — «контрреволюціонер», зробив би помилку. Стариган мислив собі так, як його батько, мати, родичі, себто звичайними «нереволюційними» категоріями; він мав відразу до насильства в усіх його формах, а насильство з кров’ю, навіть в ім’я земного раю, вважав за розбій, бо знав, що замість раю воно породить тиранію кримінального злочинця.
Він гадав, що першою метою держави повинен бути добробут населення; а в дійсності було так, що найгірша народна біда повстала через уряд. Соціялізм був далекий Антонові Никандровичу; світогляд, який би відповідав його почуванню і думанню, — це, умовно кажучи, «інтегралізм» або система ідей, побудована на одвічних поняттях: людина, душа, народ, свобода, справедливість, правда, добро, мир, — на одвічних поняттях, що повинні після столітнього звуження і викривлення їх у рямцях клясовостей, диктатур, партійних програм, політичних «ліній», «організацій», «конференцій», «кампаній» тощо знову відродити свою життьовість і повний зміст і лягти в основу громадського життя.
Було б також помилкою вважати Антона Никандровича за націоналіста, особливо — за консервативного націоналіста, бо він прагнув гармонійного узгодження всесвітянського гуманізму на основі євангельських істин — з принципом вільного і всебічного розвитку фізичних та духових спроможностей кожного окремого народу як державної нації.
На його думку, обидва процеси: розвиток світового життя в напрямку до його єдности і зосередження, в політичному відношенні, у формі всесвітньої спілки, і одночасно — розвиток кожнонародного суверенно–державного організму до стану процвітання всіх його сил — становлять собою пов’язані одна з одною рівнобіжні лінії, мов залізничні рейки. «Єдиний світ» повинен мати свою структуру, не схожу на курчат, накритих решетом. Тільки народи, вільні від сусідського і несусідського ярма, зможуть утворити нормальну світову організацію. Історія людства проходить по двох твердих лініях свого впорядження.
ПЕЧЕРСЬКИЙ ПАТЕРИК
В серці Антона Никандровича було повно тривоги за майбутній стан: він передчував, мов птах грозу з блискавками, катастрофу, в якій, крім сіл та міст, обернеться в руїну також сфера морального життя.
Дослідження Печерського Патерика ввійшло у фазу, коли вчений, не схильний до компромісу з своєю совістю, опинився перед необхідністю якось зв’язати кінцеві результати теорії з «зеленим деревом життя», поточними подіями і народними сподіваннями.