Рекреації
Шрифт:
— Нам дуже прикро вас розчаровувати, але перший танець обіцяно мені. Мартусю, — він запрошує.
Марта встає (а що їй ще робити?) і покірно відходить слідом за Хомським туди, де танцюють повільний танець у напівтемряві. Білинкевич, хоч і сидить, але здається, що аж присів. Пєтя обводить усіх неквапливим поглядом, ніби запам'ятовує…
У цю тривожну мить витягнув із кишені свою книжечку Немирич і, написавши на титулі кілька слів, подарував її королю.
— Спасибо, — Пєтя сховав книжечку до нагрудної кишені своєї джинсівки,
Ви встали, щоби гідно попрощати його.
— Я думал, у вас веселее, — сказав Пєтя і відійшов.
— Ігорку, — спитав Мартофляк, — як ти гадаєш, хто з них більше нежилець на цьому світі — Хома чи Немирич?
— Гадаю, що я, — відповів за Білинкевича Немирич. Але то вже була інша тема.
Зала ресторану старовинна, стіни оббиті деревом із вирізьбленими пейзажами Чортополя (ратуша, аптека, пошта, банк, філармонія), під стелею — велетенські люстри, виготовлені з дерева й мусянжу якимись майстрами-гуцулами, але тут, над танцюючими, вони пригашені, тут панує інтим, тут панують зальоти.
Марто, я відчуваю тебе всю, ти плавна і тепла, всі твої рухи саме такі, як я хочу, це повна відповідність, хоча це тільки танець, але як ти близько, я ж не Мартофляк, не можна так, дівчинко, я тільки хотів допомогти вам, тобі й Мартофлякові, я врятував ситуацію, я — супер, я завше приходжу у вирішальну мить, не можна було віддавати тебе на поталу тій тварюці, уявляю, що вичворяв би він тут із тобою, ти ж така тепла і плавна, аж у мене все разом шумить у голові — і ти, і музика, і горілка, і небезпека, чорт забирай, варто жити, я згодився б тримати тебе на руках, княгине, пані, королево танцю, літаюча жінко, не муч мене зараз, бо я дурний, я можу вкрасти тебе, я — велетень, я — пружина, я — некерований вулкан на святі Воскресаючого X..!..
— Орку, я така вдячна тобі,— прошепотіла Марта.
— Нема за що. Я тільки й мріяв, як би щось таке встругнути, — відповів Хома. — А ти пішла б танцювати з тим дебілом?
— Ще мить — і пішла б. Я почала боятися, що зараз він витворить щось жахливе, і що треба все рятувати.
— Ти злякалася його?
— Дуже. Він такий страшний.
— Він, здасться, добряга.
— Скажеш таке! А ще я боялася за Мартофляка. Бо якби пішла з тим чортом танцювати, він міг би теж…
— Що?
— Щось натворити.
— Він кайфував би, Марто. Як усі щирі мазохісти.
— Він просто велика дитина.
— Це правда. Він золотий хлопець. У тебе чудовий чоловік, Марто.
— Смієшся з мене?
— Анітрохи. Кажу цілком поважно.
— Ти гарно танцюєш.
— Дякую. В тебе гарні груди.
— Хома, ти ж не такий насправді. Ти увесь час прагнеш виглядати циніком, зухом. Насправді ж ти не такий.
— Насправді ми всі не такі. Гриць насправді дуже довірливий і м'якосердий. Немирич — мовчазний і нерішучий. Твій Мартофляк — сміливий і відчайдушний.
— Знову колешся?
— Так.
Вони повернулися до столу саме тоді, коли друзі без них добили замовлених триста і, поки Бодьо вирушив по наступні двісті п'ятдесят, налягли на шкваркотливі пляцки, щойно принесені згаданим уже Бодьом.
— Ніхто з вас ні хріна не розуміє у творчості Антонича! — кричав Мартофляк, намагаючись заглушити початок нового танцю.
— Є тільки один ключ до його творчості,— відповідав на це Немирич, — і він у кожного з нас між ногами!
— Гарно ви нас зустрічаєте, — сказала, сідаючи, Марта.
— О, вже натанцювалася? — дійшов висновку Мартофляк і продовжив дискусію. — Той ключ, який між ногами, годиться для будь-кого! Але для Антонича цього мало! Ти можеш скільки завгодно оперувати тут своїм йо… задроченим фрейдизмом, але ти не дійдеш до суті Антонича, хоч би всрався!
— А чому ти вважаєш, ніби тільки тобі дано дійти до суті Антонича, звідки ти знаєш, курва мать, що я до неї не дійшов?!
— Бо ти висловлюєш абсолютну х… е-е абсолютно безглузді речі про «Книгу Лева»!
— Це я? Я про «Книгу Лева» взагалі нічого не згадував! Я трохи пройшовся по твоєму віршеві, який ти тут нам читав і який мені не сподобався…
— Бляха, та хай він тобі не подобається хоч сто років, потрібна мені твоя думка, як сухій сраці попіл! — завершив дискусію Мартофляк, тим більше, що на столі з'явилися свіженькі двісті п'ятдесят.
— Ростику, а в яких саме містах Америки ти побуваєш? — досить невиразно проплутав язиком Білинкевич.
— Я щасливий, що ми вже перейшли на «ти», — дав йому зауваження замість відповіді Мартофляк.
— Хто він такий, цей паршивий мудак з рожевими щічками? — відізвався нарешті Гриць, який мовчав десь так близько сорока хвилин.
— Я ваш товариш, Грицю, — пояснив йому Білинкевич.
— А мені здається, що ти не наш товариш. Ти майорові товариш.
— Ні, чесне слово, пора вже звідси йти! — знову захвилювалася Марта.
— Хто ти такий? — продовжував Гриць. — Я знаю всіх, тут присутніх. Я знаю Ореста Хомського, це прекрасний поет з Леніг… з Ленін-граду, я знаю Ростика Мартофляка, це величезний поет, це мій товариш, я знаю його красиву дуже жінку Наталю…
— Марту, — поправив Білинкевич.
— Марту, — повторив Гриць, — я знаю Юрка Немирича, це колосальний пост і прекрасний товариш, я знаю себе. А ти хто? Хтось мені може щось розказати про цього дивного чоловіка?
Усі мовчали, тоді Білинкевич почав пояснювати:
— Розумієш, я член ОРГКОМІТЕТУ…
— Ти нагла свиня, — з усмішкою перебив йому Гриць.
— Грицю, не треба, я ж просив, — нагадав Мартофляк.
— Вибач, він трохи перебрав, — сказав Немирич Білинкевичу.
— Юрік, скажи йому про це, він тебе послухає,— заканючив Білинкевич. — Я ж так старався для всіх вас… — і сльоза покотилася по його щоці.