Рекреації
Шрифт:
І рушив далі.
Вони підійшли до невеличкого гурту панів і пань, які про щось увічливо варнякали між собою.
— Прошу познайомитися, — вклонився ледь помітно Попель. — То є пан Немирич, славний поет. І, вважаючи свою місію виконаною, відійшов, знову легко вклонившись.
— О, як приємно! — втішився лисуватий пан із моноклем. — Професор гімназії Гараздецький, — відрекомендувався він.
«Певно, директор тутешньої восьмирічки», — вирішив для себе Немирич і, переклавши келиха з правої руки до лівої, поцілував долоньку
— Амальтея Гараздецька, — і показала дещо заячі передні зуби.
Огрядна матрона з діамантовим кольє на мармуровій шиї також фальшиво посміхнулася і сказала, що вона — Клітемнестра Гараздецька, голова Союзу жіночої долі.
Чорнявий елегантний молодик, зачесаний на прямий якнайтонший проділ, вклонився по-військовому чітко, клацнувши при цьому підборами:
— Граф дель Кампо, авіатор.
— Юрко, — потис йому руку Немирич.
— Я читав деякі ваші вірші, пане Немирич, — повідомив Юркові Гараздецький. — Вони мені сподобалися. В них є багато простору і патріотизму. Я думаю, що ви — визначний талант.
— Тільки не захоплюйтеся надміру тим декадансом, — застерегла пані Клітемнестра. — Наш нещасний нарід потребує мужнього визвольного слова, а не якоїсь безсенсовної забавки. Наше жіноцтво дуже чекає від вас правдивих поем про свою тяжку долю.
— Ну, мамусю, не будь такою вимогливою, — знову сяйнула зубками панна Амальтея. — Прецінь пан Немирич ще дуже молодий… А ви що скажете, графе?
— Поезія мене цікавить найменше, — заявив дель Кампо.
— О, невже там, у небесах, вам не приходять на думку якісь божественні рядки? — звела брови Амальтея.
— Коли я, як ви кажете, в небесах, мені на думку приходить лишень, чи досить бензини і який напрямок вітру, — блиснув чорними очима дель Кампо.
Юрко не втримався і ледь помітно відригнув після шампанського.
«Зараз хтось із них викличе мене на дуель», — подумав він, проте всі вдали, що нічого не зауважили, і все обійшлося.
— Жан Батіст Люллі. Гавот, — оголосив один з музикантів, і знову забриніла музика.
— А ви, пане поет, були минулого тижня на вечірці в Лянцкоронських? — поцікавилась Амальтея. — Здасться, я вас там бачила.
— Минулого тижня мене виселяли з гуртожитку, — відповів Немирич.
— То ви не були на вечірці в Лянцкоронських? — допитувалась Амальтея.
— Я, здається, ясно сказав, — розвіяв її сумніви Юрко.
— Шкода, — зітхнула Амальтея. — Вдалася дуже пристойна вечірка. То це не ви деклямували там Рілького?
— Рілького? — перепитав Немирич. — Ні, не я. Я знаю напам'ять тільки Гайного. І Холодного.
— Шкода, — знову зітхнула Амальтея. — Там був один поет, котрий деклямував Рілького.
— То був не я, — сказав Немирич.
— Тепер я вже бачу, що то були не ви, але перше я думала, що то ви деклямували Рілького.
— Ні, то був не я, бо Рілького я напам'ять не знаю.
— Так,
— Скорше всього, бо я не міг там бути.
Граф, якому, відчувалося, дедалі дужче не подобався цей діалог — на відміну від принад панни Амальтеї, знову блиснув чорними очима і сухо спитав:
— Добре, поезія це так собі. А який ваш головний фах, пане Немирич?
— Я не Ненемирич, я Немирич, — вдовольнив його цікавість Юрко.
Амальтея дзвінко засміялася і навіть заплескала у долоньки. Дель Кампо відверто спохмурнів.
— Перепрошую, мені треба до кльозету, — різко заявив він і відійшов.
— Бідний Міхал Сціпіо, — похитала головою пані Клітемнестра. — Здається, він шалено залюблений, — і вона грайливо подивилася на доньку, а потім на чоловіка.
— Гм, гм, — поправив монокль пан Гараздецький.
— Мамусю, він такий прозаїчний, — зітхнула Амальтея і, дотягнувшись до Юркового вуха, шепнула: «Візьміть мене під ручку і пройдімося».
Вони попливли салоном саме в ту мить, коли музикант на подіумі оголосив:
— Христофор Віллібальд фон Ґлюк. Арія Орфея з опери «Орфей та Еврідіка».
Потекла солодка флейта, і Юрко, ведучи під руку Амальтею, ненароком наступив на ногу якомусь рудявому молодикові, котрий саме щось підраховував олівцем на манжеті.
— Натан Гозендуфт, шкіри і кості,— назвався молодик і подав Юркові свою візитку. На візитці було написано те саме, що він уже сказав, тільки по-німецьки й готичними літерами.
Немирич сховав візитку до кишені і принагідно заглянув у досить приємне для ока Амальтеїне декольте.
— Тут десь є вільна кімната? — поцікавився він.
Але панна тільки засміялася і накивала на нього пальчиком.
— Хочете, я розповім вам, хто тут нині зібрався? — спитала вона із заячою люб'язністю.
— Мені це взагалі до одного місця, але кажіть, — погодився знехотя Юрко. І кожне наступне повідомлення панни Амальтеї зустрічав скептично-недовірливим «що ти не кажеш?» або не менш іронічним «ого».
— З паном Гозендуфтом ви щойно запізналися, — почала Амальтея. — Тепер прошу звернути увагу на осіб, котрі саме розглядають акваріюм ліворуч од нас, там, під стіною, де бегонії, філодендрони й інші кімнатні рослини. Той ставний пан з великим черевом є командант цісарсько-королівської поліції фон Зайонц. Досить прикрий тип і великий шахрай, коли йдеться про карти. Пані, яка так віддано зазирає йому в очі і яку він час од часу десь там пощипує, думаючи, ніби того ніхто не бачить, — теперішня його коханка Леокадія Фоґель. Під ручку її тримає пан адвокат Імре Фоґель, її чоловік і великий блазень. А той незугарний, подібний до страхопуда, кістлявий старушок, котрий, вимахуючи руками, читає решті товариства лектуру про акваріюмних рибок, — професор природничих наук тутешньої гімназії Маврикій Пулярка.