Рекреації
Шрифт:
— Орку, а може, ми так і дійдемо до готелю? Мені здається, він навіть не бачить нас. То чого ти будеш із ним говорити? Він тепер з головою у своїх глюках і просто не бачить нас…
— Стоять и не двигаться! — крикнув наркоман їм у спини, доводячи цілковиту Мартину неправоту.
Вони спинилися. Марта відчула, що тремтить. Хомський різко обернувся й ступив крок до наркомана.
— Юначе, ви сміли щось бекнути до нас? — граючи жовнами і витягаючи руки з кишень плаща, запитав він.
— О, юначе! — засміявся наркоман. — Юначе!
— Слухай мене уважно, старий, — Хома говорив
— Старий! — засміявся наркоман.
— Ну, що ти хотів сказати? — спитав Хома.
— Старий, ти крейзі.
— Розумієш, я ж можу цілком інакше розмовляти з тобою, — значно зимніше запевнив його Хома.
— Орку, пішли, — просила Марта.
— Ти крейзі, крейзі!
— Відчепися, ясно? — Хома, взявши Марту під руку, пішов далі. Але наркоман не відчепився. Він сміявся і вдавав, що женеться за ними, увесь час, проте, зберігаючи дистанцію у два кроки. Хомський знову спинився й обернувся до нього.
— Не треба, — сказала Марта.
— Що не треба? — спитав наркоман. — Що не треба? Ти крейзі вумен. Ти не туда йдьош. Я знаю тебе. Я тебе їбав!
— Ну от, — мляво-знуджено сказав Хомський, — а ти казала «не треба». Тепер уже мушу…
— А ти! — крикнув наркоман. — Ти, старий! Ти вдар мене от сюда. — Він показав на груди. — Вдар. Поняв, ти, казьол?!
Він розвів руки, як розіп'ятий, чи, точніше, як городнє опудало. Від нього пахло чимось дуже недобре, губи він мав обсипані прищами, як після гарячки.
— Вдар мене, ну, вдар, — мало не благав він. — Бачиш, я стою.
— Тобі справді годилося б з'їздити черевиком по зубах, — цідив Хомський, — і особливо за того «козла». Але я не хочу проливати твою дурну кров. Можеш іти, я відпускаю тебе.
— Нє,— знову засміявся наркоман. — Ти не казьол. Ти підер, поняв? Я тебе знаю, ти з восьмого училища. Підер!
— Мартусю, відійди, будь ласка, трохи вперед, — м'яко сказав Хомський.
— Мартусю, візьми, будь ласка, у мене в рот, — перекривив його інтонацію наркоман.
— Хома, я прошу тебе, пішли, скільки це буде тривати, — Марта не на жарт боялася. Але вона справді відійшла кроків на десять.
Наркоман опустив руки і на цей раз підняв одну ногу.
— Вдар мене, — знову попросив. — Бачиш, я на одній нозі.
— Старий, — ще раз примирливо заговорив Хомський. — Я вірю, що ти каратист. І взагалі ти славний хлопець. Іди своєю дорогою.
— А! — крикнув шмаркач. — Своєю дорогою! Сциш, коли страшно?!
Він зробив стрибок убік і прийняв бойову поставу.
— Хочеш, я дістану ніж? — запитав.
— Ніж — це гарно, — сказав Хомський.
— Цинкуй, — і він справді видобув звідкись із широких штанів невеличкого ножа.
— Це прекрасний ніж, — запевнив його Хома. — Де ти такого взяв? Дай, я подивлюся.
— А! Прекрасний ніж! На!
Хома погримав ніж у руках, вдаючи, ніби розглядає його. Тоді спитав:
— Що тебе мучить, старий?
— Я хочу всіх вас убивати, — пояснив наркоман.
— Кого нас?
— Вас, козлів і підерів. Таких, як ти.
— Ти сам чортопільський?
— Я
— Я вірю. Маєш закурити?
— Орест! — покликала Марта. — Пішли, скільки можна?
— Зараз. Вибач, старий, я мушу йти — мене дама чекає.
— Я відпускаю тебе, — сказав наркоман. — Іди. В цьому твоє горе, іди, підер нещасний.
Хомський ударив його цілком несподівано — ногою в живіт. Марта закричала, а хлопчисько глухо кавкнув і зігнувся. Хома відкинув ніж убік, на траву. Тоді склавши руки в замок, вдарив його згори по голові. Але той не впав, як розраховував Хомський, тільки відскочив на пару кроків і закричав:
— Омана! Що ж ти стільки чекав?!
І тут він підняв із землі здоровенну каменюку, яка не знати навіщо тут лежала. Хома ще раз пішов на нього піднятою ногою, аби вибити каменюку з його руки, але промахнувся і тоді кинувся втікати. Він схопив Марту за руку. Хлопчисько з каменем у руці побіг за ними.
— А! — кричав він. — Смерть! Смерть вам!
Ноги в них підкошувалися, і, здавалося, наркоман їх наздожене. Метрів за п'ять від них кинув каменем, але Хома встиг зреагувати й пригнувся. Камінь пролетів над його головою. Хома спинився.
— Марто, іди вперед, — прохрипів він і знову пішов на наркомана.
У того текла кров із рота, певно, Хома зумів добряче тріпнути йому по тельбухах.
— Ти крейзі, крейзі,— казав хлопчисько, але вже іншим, жалібним голосом, поволі відступаючи. — За що ти мене? Ти дурний. Я не зробив тобі нічого, казьол…
І раптом він заплакав, повернувся до Хомського спиною і пошкутильгав геть, тримаючись рукою за бік. Хомський зупинився, дивлячись йому вслід. Він ішов усе швидше, шморгав носом і витирав долонею обличчя. Незадовго зник у темряві, хоча в Хомському ще деякий час відлунювало оте його «крейзі, крейзі».
Готель «Синьогора» світився вже зовсім недалеко, як велетенський фешенебельний корабель, що ніяк не може рушити в океан з цієї проклятої гірської пастки. Готель «Синьогора» чекав своїх припізнілих гостей.
Мартофляк прокинувся від того, що згори на нього падав якийсь об'єкт — брила не брила, а скорше мішок з теплим тістом — і той об'єкт загрожував цілком розчавити його своєю задушливою вагою. Розплющивши очі, він не відразу збагнув причину такого сновидіння, але поступово дійшов висновку, що ніщо інше в такій ситуації й не могло приснитися. Він спав з якоюсь незнайомою жінкою, про яку не міг сказати майже нічого, крім того лише, що вона спить зовсім гола і ледь чутно похропує. Її ваговите праве персо спочивало на Мартофляковій ключиці, досить близько від шиї, отже, той сон і справді міг закінчитися придушенням. Звільнивши свою затерплу праву ногу з-поміж її спітнілих стегон, Мартофляк з подивом довідався, що він також голий, але не наважився пов'язати цей факт із фактом голизни своєї сусідки. Він нерішуче підвів голову, розглянувся по сірій передсвітанковій кімнаті, і тоді щось ледь-ледь йому пригадалося. Ліжко виявилося дуже широке, і з протилежного краю на ньому спав третій — то був Білинкевич, щоправда, одягнутий і навіть у мештах. Картонна візитка з написом «ОРГКОМІТЕТ» тріпотіла на його грудях, сколихувана рівним глибоким подихом.