Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Солдатенко Валерій Федорович

Не можна погодитися і з тими авторами, які намагаються ототожнити терміни «отаманщина» і «повстанство». Вочевидь, друге поняття сутнісно відмінне, і лише на тій підставі, що керівники повстанців іменувалися отаманами, які переслідували часто не тільки суспільні, скільки вузько корисні, а то й індивідуальні цілі, їх не можна

урівнювати. Це все ж рівновеликі, навіть різнопорядкові явища.

Гадається, повстанством є сенс іменувати прояви непокори наявній політикодержавній системі, більш-менш масового (масштабного) збройного спротиву існуючій владі, прагнення поводитися, діяти за особливими (власними), нерідко специфічними, регіональними правилами («законами»). Це явище загалом характерне для громадянської війни, набрало різноманітних форм, розмаху й гостроти. Основним соціальним елементом повстанців були селяни, а підставою поведінки — невдоволення своїм становищем, несприйняття офіційної політики (або ж її важливих, принципових елементів), протидія їй, пошук і всіляке відстоювання власних інтересів, уподобань, орієнтацій, позицій. Такі повстання мали місце і проти режиму Директорії, і проти радянської влади, і проти обох влад водночас. У контексті проблеми, яка розглядається, повстанством є сенс вважати безпосереднє, логічне породження воєнно-політичного владарювання, що запанувало в Україні з кінця зими — початку весни 1919 р., а відтак і сприймати його слід як невіддільну складову тогочасних суспільних процесів.

Нерідко ставиться знак рівності між «повстанством» і «селянським невдоволенням», «селянським спротивом», «селянськими виступами» як реакції на політику «воєнного комунізму» радянської влади. З вищевикладеного це видається виправданим лише частково, до певної міри. До того ж неможливо підвести під подібний загальний «знаменник» такі прояви селянської стихії як анархо-махновщина…

Одна з очевидних

тенденцій останніх років — намагання обходитися для періоду 1917–1920 рр. без терміну «громадянська війна», що не дає можливості скільки-небудь предметно розібратися у сутності суперечливих процесів в Україні. Натомість нерідко без належного обґрунтування вдаються до таких характеристик як «чужоземна агресія», «іноземна інтервенція» тощо і з полегкістю знімають проблему поглибленого аналізу надскладних політичних реалій внутрішнього життя. Не раз в історіографії наголошувалося на алогізмі термінів «українсько-більшовицька війна», «українсько-радянська війна» як таких, у яких присутня еклектична спроба поєднання дуже різних за сутністю елементів.

Абсолютно непродуктивними, навіть незграбними виглядають спроби кваліфікувати війну Польщі проти Західно-Української Народної Республіки, її знищення в 1918–1919 рр. «польсько-українським протистоянням», а заключення Варшавського договору 1920 р., з якого відразу розпочалася війна Польщі проти УСРР, як «польсько-українське порозуміння» тощо.

Залишає бажати кращого термінологічний апарат історико-партійного сегменту досвіду революційної доби. Наприклад, все рідше розводяться поняття «більшовики України» і «українські більшовики», хоча за ними стоять не одні й ті ж організації. Продовжує побутувати визначення «український національний комунізм». Якщо він «український», то для чого допускати тавтологію — ще й «національний». Існує різнобій у користуванні термінами «боротьбисти» і «незалежники»…

Наведеного, гадається, досить, щоб дійти висновку про недосконалість нині уживаної термінології щодо революційної доби 1917–1920 рр. в Україні. А відтак робота у пошуках адекватних визначень і оцінок залишається актуальною і має бути продовженою.