Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Солдатенко Валерій Федорович

«Коли вимовляю це слово, — писав про патріотизм колишній військовий провідник, — в моїй уяві постають незабутні моменти історичних днів під Крутами.

Страшні й величні картини!..

«Нас мало, але дух наш і єдність із криці», — чую з уст молодого сина України, що сміливо й одверто йде на нерівний бій з нечесним ворогом.

«Мамо, ми вмираємо, але щоб Україна вічно жила!» — в передсмертних муках кличе його товариш й гине славною смертю з ім’ям Вітчизни й Матері на устах…

«Наша смерть, то лише мізерний, потужний дар вічним, невгасимим змаганням за честь і незалежність України» — казали инші й з радісною усмішкою на устах приносили себе в жертву Великому укоханої Батьківщини…

Коли ж, нарешті, родиться

геній-маляр, що оживить в нашому сумлінні красу смерти за добробути Вітчизни?

Чи є фарби, що ними зарисує він ці благородні профілі найкращих синів України?..

Нема!..

А вони такі необхідні…

І справжні, не фальшиві фарби, котрі промовляли б до серця товаришів та братів і батьків тих, що вмирали під Крутами, котрі б нагадали живим заповіт мертвих героїв.

Чи заливає краска наше лице, коли розуміємо, що ми негідні були апостолами прекрасних заповітів наших найкращих? Чи може вона розмилася в гущі підлої прірви, котру ми одідичили й котрою напоєне таке часом гидке наше минуле?.. Чи може благородна кров великих українців вже змішалась з кров’ю безчесних дегенератів?

Коли так, то пробі!!!

Рятуймо бодай каплі благородної крови в нашому тілі, аби вона не опоганила, не здегенерувала цілого нашого покоління»⁴¹⁶.

Не вдаючись до низки умовиводів, до яких саме-собою настійно спонукає написане С. Петлюрою, гадається, в контексті вищезазначеного понад інше варто не пройти повз ремінісценцію особистісного забарвлення. Зовсім не байдужий до «суда історії» (самозахисне запевнення, що він його не боїться — безперечна нещирість, оскільки не може бути політика, індивідума взагалі, який би почувався в згаданому сенсі апріорі впевнено), один з провідних діячів Української революції, вочевидь, знайшов форму каяття, що її чисто по-людському, по-християнському можна прийняти й зрозуміти.

Набравши з того часу певної інерційної самодостатності, в українській історіографії подія під Крутами набула гіпертрофованих оцінок, обросла міфами, стала порівнюватися із відомим подвигом спартанців під Фермопілами, а загиблими дедалі частіше стали називати всіх 300 юнаків, з них — 250 студентів і гімназистів⁴¹⁷. Паралельно деякі автори дедалі збільшують кількість виведених з ладу червоноармійців. Так, В. Улянич, оперуючи не стільки документами, скільки сумнівними методиками, вважає, що втрати радянських воїнів (убитими, пораненими й тими, хто зник безвісти, склали «1500 вояків із загального числа 3000»⁴¹⁸. За відсутності інших яскравих прикладів вияву національної самосвідомості й жертовності, до непростої історичної сторінки дедалі активніше звертаються, реалізуючи виховні заходи, особливо в середовищі молоді.

Вищевідтворений сюжет в найголовніших моментах знайшов сутнісне втілення в спеціальній публікації в науковому збірнику⁴¹⁹ і в газетному варіанті⁴²⁰. Стаття не залишалася непоміченою й була передрукована під назвою «Жертви урядової легковажності» (оцінюючі слова зі статті С. Єфремова. — В. С.), «Про бій під Крутами і політичні маніпуляції навколо нього журналом «Комуніст України»⁴²¹ та під назвою «Це було під Крутами» друкованим органом збройних сил України «Народна армія»⁴²².

Тому певне здивування викликають закиди на адресу публікації автора даної праці аж десятирічної давнини, зроблені у статті О. Бойко, приурочені до 90-річчя події⁴²³. Адже в межах доступного на сьогодні в згаданих публікаціях відтворено не лише фактологічний бік справи (що справді об’єктивно виявилося непростим, а відтак —

затяжним, поетапним процесом), а й запропоновано вірогідну версію виникнення очевидних перебільшень і фальсифікацій як подій, пов’язаних із боєм під Крутами, так і їх оцінок. Дослідниця ж, багатократно наголошуючи на міфологізації історичного епізоду, закликає до додаткового його вивчення (хоча і застерігається, що це малоперспективно), намагаючись, мабуть, хоча б у такий спосіб, з одного боку, дистанціюватися від нестримної політизації минулого досвіду, а з іншого — пройти (а може й «прослизнути») повз доведене, навряд чи спростовне.

Вищевикладене зумовлює висновок про потребу значно виваженішого підходу до непростої сторінки вітчизняної історії, застосування оцінок і висновків, вільних від кон’юнктурних збочень і невиправданих політичних маніпулювань, штучного виривання окремих подій із загального контексту й довільного їх препарування. Зрада істині не може бути виправданою жодними мотивами й розрахунками.

Об’єктивні, неупереджені уроки з історичного досвіду — якими б незручними й неприємними вони не видавалися — єдина гарантія уникнути повторення прикрих прорахунків і помилок минулого, водночас — надійний ключ до пошуку оптимальних варіантів перспективи суспільного розвитку. Це рівною мірою стосується як науки, так й ідеологічної сфери.

Донецько-Криворізька Республіка — ілюзії і практика національного нігілізму [9]

Давно помічено: коли суспільство переживає події надзвичайної ваги і значимості, воно особливо часто звертається подумки до явищ, фактів, документів минулого. І в них прагне віднайти генетичну спорідненість, історичні витоки нинішніх процесів, за допомогою вибудовуваних умовних паралелей (а в історії схожих ситуацій з детермінованою логікою їх розв’язки можна підмітити чимало!) передбачити, усвідомити вірогідну перспективу розвитку, визначити, обрати оптимальні шляхи прогресивного поступу, зарадити впливу небажаних тенденцій.

9

Стаття вперше опублікована в співавторстві з І. Ф. Курасом під назвою «Ілюзії й практика національного нігілізму: погляд із сьогодення на Донецько-Криворізьку Республіку, потім стала розділом монографії, виданої разом з І. Ф. Курасом «Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні (1917–1920) — К., 2001. — С. 37–64. В наступному різні її варіанти, здебільшого у скороченому вигляді, використовувалися низкою періодичних видань.

Саме в такому плані сьогодні є всі підстави говорити про історію Донецько-Криворізької Республіки. Хоч з часу її існування минуло понад вісімдесят років, гострі дискусії фахівців практично не вщухали ніколи. Спектр думок завжди був дуже строкатим — від абсолютної апології, всемірного виправдання до якнайрішучішого несприйняття і відчайдушної критики як самої ідеї подібних утворень, так і конкретної практики її реалізації.

Такі дискусії значною мірою відбились і знайшли кваліфіковане тлумачення в спеціальній публікації П. Л. Варгатюка «Донецько-Криворізька Республіка в оцінці В. І. Леніна»⁴²⁴.

Водночас варто зазначити, що з різноманітних факторів, які зумовили процес утворення Донецько-Криворізької Республіки, аналізувались здебільшого співвідношення між економічними розрахунками і принципами національної політики більшовиків, роль військових аспектів (оборона Донкривбасу від каледінців та австро-німецьких окупантів), великодержавницькі, проросійські настрої і орієнтації керівників обласної організації РСДРП(б), серед яких практично не було українців за національністю (Ф. Сергєєв (Артем), Д. Філов, М. Жаков, А. Каменський, В. Межлаук, М. Рухимович, С. Васильченко, Б. Магідов та ін.).