Рiднi дiти
Шрифт:
Потім – секрети. Це хиба чи ні? Їй часто виговорюють і Леночка, і виховательки. У неї вічні секрети із Світланкою, і за це на них сердяться інші дівчатка. Але що ж поробиш, коли справді є багато речей, про які можна говорити лише із Світланкою?
Хоча незрозуміло – чому, наприклад, секрет для Зіни і Наді, що у неділю в них буде кіно? Адже однаково всі довідаються. А для чого ж треба робити страшні очі і казати: дай чесне слово під салютом, що нікому не скажеш? Або – що у Асі по контрольній з літератури не п'ять, як завжди,
Як ніхто не розуміє, що це зовсім не для того, щоб когось образити, а просто так цікавіше. Все-таки треба про це поговорити з Катею. Як вона ставиться до секретів і з ким у неї секрети?
Адже, напевне, у старших дівчат теж свої таємниці, тільки ніхто про це не знає. А про Тонині і Світланчині секрети завжди весь дитбудинок дізнається!
Звичайно, у них були свої таємниці і секрети – у старших дівчат. Зараз вони готувалися до іменин. Ще ж Тоня не знала, що в той день, коли її приймуть у піонери, в дитбудинку справлятимуть її день народження. Про день народження (а не про те, що справлятимуть) їй сказала напередодні Марина Петрівна.
– Ти знаєш, Тонго, як добре випало. Ми встановили з Леночкою (ну, Леночка ж усе знала – у Тоні навіть краплини недовір'я з приводу цього не виникло), що саме завтра тобі сповниться десять років. І якраз тебе і в піонери приймають. Бачиш, який у тебе знаменний день.
– Завтра день народження Тоні, правда? – засміялася Світланка. – От добре.
– І знаєте, як випадково збіглося,- ледве стримуючи сміх і намагаючися говорити серйозно, продовжувала Марина Петрівна, – завтра день народження Каті і Ліни Павлівни. Не забудьте привітати їх!
Ну, це вже справді – стільки подій в один день! І як це раніше Марина Петрівна не сказала!
Невідомо, що думали старші. Малятам, звичайно, діла було мало до всього цього, а от середні справді зашушукалися, і не тільки Тоня із Світ-ланкою почали готувати подарунки.
Щодо Ліни Павлівни Тоні одразу спала на думку блискуча ідея – обклеїти якусь невеличку коробочку черепашками, яких так багато привезла Тоня з Криму, і це буде коробочка для пудри!
– Вона ж не пудриться! – заперечувала Зіна.
– Нічого,- сказала Тоня,- буде для голок, або для марок, або для чого схоче. А Каті?
– У мене є хусточка, яку я обв'язала для Ясочки. Хай це буде Каті, а Ясочці я іншу обв'яжу,- запропонувала Світланка.
– Так це ж буде лише від тебе, а треба від усіх,- зауважила Надя.
– У мене є дуже гарна листівочка, – сказала Зіна, – кицька і дівчинка.
– Давайте все зберемо: хусточку і листівку, ще що-небудь, пов'яжемо червоною стрічечкою, у мене
Тоня мовчала. Вона думала – що є у неї? Це ж Каті! Хорошій такій Каті!
– Гаразд! – раптом сказала вона. – Давайте швидше зробимо коробочку Ліні Павлівні, а тоді Каті, а то ми не встигнемо.
Звичайно, коробочка вийшла не така акуратна, як ті, що продавали на пляжі над морем, але не набагато гірша. Зверху, куди черепашок не вистачило, Надя намалювала синє море і білий парус. У всякому разі, дівчата були задоволені! Для Каті була тоненька крихітна хусточка, обв'язана синім муліне.
– Звичайно, витирати ніс нею не можна,- сказала повчально Світланка. – Вона не для того, вона тільки для краси. Коли Катя піде в театр, її треба надушити одеколоном і покласти в кишеньку на грудях, щоб кінчик стирчав. Отак!
Світланка приклала хусточку до удаваної кишеньки на грудях і закотила очиці, уявляючи, що це вона сидить з такою чудовою хусточкою в театрі!
Листівочка теж була дуже симпатична. Дівчинка, трохи схожа на Світланку, і кошеня – трохи схоже на Зіночку. Справді, з такими ж великими зеленкуватими очима. Це помітила Тоня, і всі погодились.
Червону вузеньку стрічечку старанно випрасували, і вона була як новенька.
– А я,- раптом тихим шепотом промовила Тоня,- може, я напишу їй віршик на звороті. Я сама вигадаю.
Зіна і Надя здивовано і недовірливо поглянули на неї. Світланка ж захоплено залопотіла:
– Звичайно, звичайно! Ти вигадай віршик. От буде здорово! Ніхто не догадається таке подарувати і ніхто не повірить.
Але ж ще треба було його написати! І віршик мусив бути схожий на справжні віршики, які друкуються в книжках.
Тоня сіла писати, а Світланка сіла спиною до неї з таким виглядом, ніби Тоні доручили найважливіше державне завдання, а Світланці – її охороняти.
Коли проходила Роза і хотіла щось спитати, Світланка засичала:
– Ш-ш-с. Тоня пише вірші! Роза пирснула і побігла далі.
– Нікому не кажи! – суворо наказала Тоня, не повертаючи голови. – Може, ще не вийдуть. Не думай, що це так легко. Я ж ніколи ще не писала.
Вона щось закреслювала, писала, переписувала. А Світланка сиділа мовчки – так наказала Тоня,- і час від часу зітхала. Нелегко писати вірші! Адже однаково, коли пише Тоня, муки творчості мусять терзати і Світланку!
– Слухай! – переляканим шепотом озвалася, нарешті, Тоня. Світланка витріщила і без того витріщені круглі очі.
– Тільки не смійся,- раптом зауважила Тоня. Світланка зробила заперечливий жест. Хіба це можливо?
І Тоня почала схвильовано читати:
Весною я гулять піду,
Багато квітів у саду.
І поміж них цвітуть розкішні
Троянди, незвичайні, пишні.
А ці троянди посадила
Одна подруга наша мила.
Нехай же і вона цвіте,
Як квітка у саду, росте.