Рiднi дiти
Шрифт:
– Тютюн? – здивувався Петро Петрович. – Навіщо?
– А він вечорами так добре пахне,- тихо пояснила Катя.- І потім ми зріжемо листя, і у нас буде власний тютюн,- сказала вона зовсім розгублено. – Я вмію складати папуші.
– Хіба у вас палять цигарки? – засміявся Петро Петрович. Але Катя вже опанувала себе.
– Ні, – засміялася й вона. – Ми подаруємо його дорослим. Ну, в госпіталь… Ну, нашим шефам… Хіба це погано?
Петра Петровича навіть зворушила ця дівчинка з таким розумним щирим обличчям,- і він не тільки погодився, але й палко
Він вніс кілька поправок до плану.
– Дубки треба тут посадити між кущами, щоб затінок кущів беріг деревця від сонця й спеки. А потім, навпаки, дубки оберігатимуть ягоди. А от яблуні на хорошому місці. Лінійку треба трошки посунути, щоб не так близько до альтанки. А загалом добре! Ходімо розміряємо.
Вони ходили порожнім подвір'ям – Петро Петрович, Катя, Льоня, Ася, Тоня й інші діти – і вже бачили майбутній сад.
Катя весь вільний час від занять віддавала цьому саду. Вона читала книжки, які давав їй Петро Петрович, вона виписувала з журналів усе, що стосується розведення квітів, плодових дерев, і тоді ж заснували гурток юних мічурінців, а її обрали головою.
Гаряча робота почалась навесні.
Вона нікому про це не казала, але вона мріяла, щоб цей сад хоч трошки нагадував той далекий колишній їхній сад біля школи, який насадив її батько. Вона згадувала – і там багато хлопчиків і дівчаток – школярів працювали коло саду.
Вона ніколи про це не казала. Може, вона й не пам'ятала добре, як там було, але їй так хотілося, щоб і тут швидше стало рясно-рясно, зелено-зелено. Щоб швидше високо-високо виросли каштани і тополі і щоб молоді дубки, які вона посадила з Льонею і Ванею, були швидше кремезними дядьками-дубами, а яблуні і груші щоб аж гнули свої віти від великих наливних плодів.
…І щоб було багато-багато квітів…
«Квіти розцвітають – це земля всміхається», – співала колись мама. І яких тільки веселих усмішок не було в тому саду біля школи! І троянди, і маки, і білі лілеї, і безліч різноманітних пишних жоржин.
З ранньої весни до пізньої осені школа була наче у великому букеті. І вона, Катя, завжди бігала в вінку, і мама вплітала квіти в коси.
– Мавки мої, лісовички! – сміявся тато.
Перше літо яблуні, груші, дубки, посаджені дітьми в саду дитбудинку, були ще тоненькими, слабенькими прутиками. Це були ще «де-рева-діти», як сказала Тоня, а Світланка додала: «Вони ще в групі малят».
Але ж першої весни було посіяно і посаджено безліч квітів. З якою радістю бігли всі діти в сад, їхній власний сад! Кожна ланка мала свою клумбу, навіть дошкільники, малята, як їх усі звали, копирсалися в землі під доглядом старших дітей і виховательок.
І з першим теплом всі квіти почали цвісти по черзі – весняні, літні, осінні.
Дивно! Оці всі роки Катя ніколи не згадувала ні садка, ні квітів у ньому.
А тепер кожна квітка, що розпускалася на клумбі, нагадувала їй далеке дитинство.
– Ти пам'ятаєш Ясика? – несподівано спитала вона Льоню, дивлячись на малят, які копалися на
Ваня закивав головою, а Льоня спитав:
– Спочатку з бабусею, а потім сам?
– Еге, маленький, синьоокий такий. Куди він зник? Так ніхто й не знає…
– Ганс, якого бачила Ліна Павлівна,- пам'ятаєш, вона розказувала Галині Олексіївні,- може, то й був Ясик?
– А чого ти згадала його?
– Вони жили, давно, що до війни, поряд з нами. Його мама, тьотя Оля, була маминою подругою. Ясик завжди лазив у нашому садку… І тоді ж не тільки Ясик зник, а ще багато малих дітей. Ти ж знаєш, Галина Олексіївна зустрілася з тьотею Олею на Уралі. Тьотя Оля тяжко поранена. Вона й зараз лежить в санаторії під Москвою. Її розшукали. А дядя Гриша, її чоловік, загинув.
– Ти писала їй? – спитав Льоня.
– Ні. Ми вирішили, поки не знайдуть Ясика, щоб я їй не писала. Катя замислилась.
– Ми дуже були близькі, наші сім'ї… – продовжувала вона після кількох хвилин мовчання. – Коли я народилася, тато посадив ялинку, а коли Ясик – ясенок. Ялинка була вже величенька. Але ж вони згоріли, і ялинка, і ясенок, коли згоріло все село. Я б так хотіла, щоб Ясик був живий. Щоб його врятували, як і нас… Щоб ми колись зустрілися…
– Ви б могли і не пізнати одне одного. Може, це справді йому і ім'я змінили, і прізвище.
Раптом Ваня щось почав показувати на землю, потім на деревця, щось мичав, розводив руками, хвилювався. Катя уважно поглянула на нього.
– Він помер? Ти думаєш, він помер і його закопали? – спитала вона.
Але Ваня хитав головою і показував руками, як саджають дерево.
– Посадити дерево на пам'ять про Ясика? – спитала Катя. І Ваня закивав – мовляв, так, так, посадити дерево.
– І коли воно прийметься – значить, він живий,- сказала багатозначно Катя. – Тільки нікому не кажіть, хлопці, гаразд? Ми посадимо тут ясенок.
Вони посадили за «тютюновими плантаціями» маленький ясенок не в ту пору, коли садили дерева, і нікому про це не сказавши.
«Тютюновими плантаціями» Катя і хлопці гордо називали невеличку грядку з тютюном. Льоня посадив там ще ялинку. Він не сказав, чому саме ялинку. Катя спочатку почервоніла, але потім сказала, бо вона вміла сказати все прямо в очі.
– Тоді треба не тільки ялинку, а ще й твоє і Ванине дерева. Я б хотіла клен і дуб – коли вони всі виростуть, це буде дуже красиво.
Отак, під секретом від усіх, вони посадили ці чотири незаплановані деревця в кінці саду над яром, і на їхню велику радість деревця прийнялися.
Льоня вчився, як і Катя, відмінно з усіх предметів. Нічого дивного не було в тому, що коли для їхнього будинку дали одне місце в школі з англійською мовою навчання, Марина Петрівна і всі педагоги одразу подумали про Льоню. Школа теж дала прекрасну характеристику. А сам Льоня ніяк не міг вирішити – радіти йому чи ні. Він шукав очима погляду Каті – як вона ставиться до цього. Звичайно, він був гордий, що вибір упав на нього.