Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)

Сушинский Богдан Иванович

– Чому ти так вважаєш?
– всмiхнувся вiн, розумiючи до чого я хилю.

– Адже мрiяв, - наполягав я на своєму.
– Навiщо ж тодi робив би цi скульптури?

– Звiдки тобi знати, малий, про що я мрiяв? А те, що я маруджуся тут над деревиною, - ще нiчого не значить.

– А я знаю, чому ти не пiшов учитися на скульптора, - мстив йому за батька.
– Тому що злякався.

– Що-що?
– вражено перепитав Роман.
– Хто це тобi сказав, що я злякався?

– Сам знаю. Злякався, що виявишся нездарою. Що з тебе нiколи не вийде хорошого скульптора. Так само як свого часу злякався i мiй

батько. Багато людей, мабуть, так нiколи й не зможуть стати тим, ким мрiють, тому що бояться своєї мрiї. Ранiше я не замислювався про це, але тепер...

– Фi-ло-соф!
– безтурботно i поблажливо якось розсмiявся Роман.
– А за батька не ображайся. Зiзнаюся: я казав твоєму батьковi, що не варто розкривати своєї таємницi перед тобою. Вiн не послухав мене - i от, наслiдки... Не знаю, вийшов би з мене врештi-решт скульптор чи нi, але я своє покликання знайшов: хочу стати каскадером. Каскадером-професiоналом. Ти знаєш: я вже знiмався в кiно.

– Дивно, я чомусь навiть забув про це.

– А я - нi. Якщо зйомки фiльму, на який мене запрошують, виявляться вдалими, я, мабуть, взагалi кину iнститут. Знаєш, що таке каскадер у пригодницькому фiльмi? Скiльки спритностi вимагає iнодi один-єдиний трюк, який на екранi триватиме тiльки мить. I скiльки ризику...

Я не сперечався. Так, про те, щоб знiматися в кiно, мрiяти завжди варто. Але зараз мене хвилювала не слава кiноактора чи каскадера. I тому, дещо, повагавшись, я все-таки запитую:

– Скажи, а може бути таке, щоб мрiя батька передалася синовi? От батько мiй хотiв бути скульптором, але не став. То, може, обов'язково повинен стати ним я? Звичайно, якщо виявиться, що в мене є здiбностi?

– У життi все може бути. Я ж казав тобi, що у нас в роду всi чоловiки були рiзьбярами i ремесло своє передавали з поколiння в поколiння. Ось i я теж рiзьбярюю. Але це всього лиш захоплення. Обирати рiзьбярство своєю професiєю я б не наважився. Думай, придивляйся, пробуй. Часу в тебе ще чимало, вибирати професiю є коли.

10.

Вода здавалася менi крижаною. Але ми з батьком ще й ще раз мужньо входили в рiчку i кидалися у бистрину, вдаючи один перед одним, що блаженствуємо. Тут, метрiв за триста нижче водоспаду, рiчка була спокiйнiшою i вже не клекотала на порогах, а тiльки ледь-ледь вирувала на вигинi, тамуючи свiй плин пiд стрiмкими кам'яними урвищами. Трохи вище за течiєю хлопцi й дiвчата зi студентського загону влаштували собi справжнiсiнький пляж. Були там i Роман Чорногора та Орест Виняр - земляк i найкращий товариш Романа. Чесно кажучи, менi теж хотiлося побути з ними, але батько чомусь не бажав приєднуватися до цього товариства i сказав: "Давай вiдпочиватимемо сьогоднi удвох, у них своя компанiя, у нас своя. Тут неподалiк є бухта, до якої можна потрапити, тiльки перебрiвши метрiв двадцять рiчкою. Там почуваєшся, як на безлюдному островi".

Ми роздяглися, пройшли попiд кам'яним виступом й опинилися у невеличкiй затоцi, оточенiй з трьох бокiв крутими скелями. Скiльки я не шукав поглядом проходу мiж ними, але так i не знайшов. До того ж навеснi рiчка, мабуть, затоплювала увесь простiр пiд ними, тому що на кам'янистому березi й досi лишалися два мiнiатюрних озерця, що аж кишiли дрiбною рибою.

– Ну ось ми й знайшли свiй райський куточок, - задоволене каже батько, придивляючись до моїх нiг, чи не занадто вони посинiли.

Побоюється, що можу застудитись. Але мене це анiтрiшки не турбує.

– Якби ми знайшли таку бухту на морi, то назвали б її пiратською, - пiдтакую я.
– У таких мiсцях можна спокiйнiсiнько ховати награбованi скарби.

– Тодi уяви, що ти на морi.

– I це бухта Флiнта. Стеж за горизонтом - там можуть з'явитися вiйськовi кораблi її Величностi королеви Великобританiї. Доведеться приймати бiй.

Ми вiдiгрiлися на сонечку, потiм ще трiшки покупалися i знову повкладалися на пласкi каменi, що височiли помiж озерцями. Пiсля крижаної води, каменi здавалися нам розпеченими. Та й день сьогоднi видався напрочуд теплим, градусiв двадцять п'ять. За тутешнiми уявленнями - це майже тропiчна спека.

– Подивися, скiльки тут каменю, - раптом каже батько, замрiяно оглядаючи крутi схили.
– I якого каменю!.. Фортецi можна мурувати. Це в нас, у степу, порядного камiнця не знайдеш.

– А який пiсок!
– iронiзую я, бо де б ми не були, що б не робили, батько все одно зведе розмову до будiвництва.
– I вода поруч. I глина на тому боцi. Що там ще потрiбно для розчину? Цемент?

– Ти чого це?
– пiдозрiло дивиться на мене батько.
– Ми з тобою будiвельники, старенький. Наймирнiша професiя людства. Все гине, лишається тiльки те, що збудоване, що витворене з каменю: пiрамiди, мости, фортецi... Так що звикай: розмова професiоналiв.

– А я не проти. Якщо хочеш, давай висадимо цi скелi в повiтря. А з каменю, що утвориться, вимуруємо точнiсiнько такi ж скелi. Ото дива будуть! Туристiв звозитимуть з усього Далекого Сходу. I ми з тобою неминуче увiйдемо в iсторiю.

– Разом iз пам'ятником будiвничого безглуздя, - бурчить батько, сприймаючи мої слова занадто серйозно. I вкладається щокою на виступ, що слугує йому подушкою.

Ми довго грiємося на камiннi, час вiд часу перекидаючись словами. Батько шкодує, що мати не погодилася йти з нами. Я шкодую, що поруч нема Романа Чорногори - вiн обов'язково щось вигадав би i взагалi з ним було б цiкавiше. Або Чингiса. А ще я дослухаюся до пiснi, що лине по пляжу. Звуки її переносить до нас течiя.

Вiдiгрiвши груди й живiт, я лiнькувато повертаюся горiлиць i вже збираюся заплющити очi, коли раптом бачу просто над собою велетенську птицю. Нi, це була справдi велетенська птиця. I спустилася вона так низько, що я мiг виразно бачити широчезнi сiрi крила, хижо вигнуту голову з червонуватим дзьобом, скрюченi кiгтi... Орел! Загiпнотизований його поглядом, я зацiпенiв. Орел, здається, теж. Ми дивилися один одному у вiчi! Потiм батько стверджував, що це тривало якусь мить. Але менi здається, що я лежав пiд його кiгтями нестерпно довго, не маючи сили анi ворухнутися.

Страшно подумати, що сталося б, якби цей птах кинувся на мене. Але вiн несподiвано розвернувся надi мною, шугонув понад скелями, що оточували бухту, плавно пронiсся до височезного гiрського хребта, що пiдступав до рiчки з того боку, i тiльки пiсля цих вiражiв повернувся до бухти. Вiн то ширяв, то пiднiмався високо в небо, i пiкiрував звiдти, зупиняючи свою атаку за якихось десять метрiв над нами. I поки вiн отак "розважався", ми з батьком стояли за кам'яною брилою, що, в разi потреби, повинна була прикрити нас i, стискаючи в руках камiння, чекали нападу.