Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)
Шрифт:
I погордо вiйнувши снопом довгого чорного волосся, пiшла геть.
5.
"...Який з тебе скульптор?" - передражнюю Iнгу, повертаючись до свого Гномика.
– "...Який скульптор?!" Нiбито в неї могло б вийти краще!"
Знову пробую взятися за роботу, але менi вже не працюється. Треба ж було цьому дiвчиськовi приходити сюди! Вдасться - не вдасться! Iншим же вдається. Аби тiльки стояти над душею i каркати.
Переборюючи себе, знову беруся за стамеску. Та не встигаю зробити й п'яти надрiзiв, як звiдкись з'являється Роман.
– Бачу-бачу, працюємо в потi чола. Цiкаво, чим потiшимо
– весело проказав вiн ще вiд хвiртки. Але, побачивши мiй витвiр, розчаровано пошкрiб пiдборiддя.
– Нi, колего, мистецтво нам цього не пробачить. Не пробачить... По-перше, виявляється, ти ще бiльше ледащо, нiж я. А по-друге, ти надiлив свого Гномика такою шиєю, що вiн радше схожий на пiнгвiна, нiж на чоловiчка.
– Та невже?!
– вдавано дивуюся я. Менi треба було б образитися, проте розумiю, що Роман каже правду. З шиєю моєму Гномиковi не пощастило - це точно.
– Слухай, а може, це навiть добре, що вона така?
– кажу Чорногорi.
– Усi гномики як гномики, а цей буде особливий. Такого й до музею можуть вiддати. Он, цi, як їх, абстракцiонiсти...
– Пофантазуй-пофантазуй...
– бурчить Роман. I знову зосереджено шкрябає пiдборiддя.
– Ти, бачу, фiлософ. Хоча... Можуть вiддати i до музею. У мистецтвi все може бути. Раптом започаткуєш нову течiю в сучаснiй скульптурi. Так що давай, закiнчуй. Чесно кажучи, самому менi гномики вже набридли. Хочу взятися за Iвасика-телесика на лебедi, але не знаю, як до нього пiдступитися. Це складна робота.
– Нiчого, спробуй, - раджу тепер уже я.
– А раптом iз шиєю Iвасика нам пощастить бiльше.
Якийсь час ми мовчки мудруємо кожен над своєю фiгуркою. Але я раз по раз зиркаю на Романа, чекаючи слушної нагоди, щоб поговорити про його каскадерство. Тепер, дiзнавшись, що вiн знiмається у фiльмах, я вже рiдко наважуюся набридати йому своїми запитаннями.
– А знаєш, - наважуюся нарештi, - коли тебе не було, приходила Iнга.
– Он як! Вiзит ввiчливостi.
– I я бачу, що насправдi моє повiдомлення не справило на нього нiякого враження.
– Це, здається, ота дiвчинка, москвичка?.. Ви вже познайомилися?
– Ага, - iронiчно посмiхаюся, - познайомились.
– Ранiше вона простоювала тут годинами i дуже заважала. Не люблю, коли хтось стоїть над душею.
– Вона не заважала, вона захоплювалася тобою. Це правда, що ти знiмаєшся в кiно? Хочеш стати справжнiм актором?
– Нi, звичайно, - спокiйно вiдповiдає Роман.
– Актором - нi. Ну глянь на мене, хiба я схожий на актора?
Одверто кажучи, я вже й так придивлявся до нього. Але як тут визначиш: схожий чи не схожий?
– От бачиш, - розводить руками Чорногора, так i не дочекавшись моєї вiдповiдi.
– Все, що стосується акторства - легенди. Ми з тобою рiзьбярi i залишимо йорданськiй малечi таких чоловiчкiв-крокодильчикiв, що всi ойкнуть. Головне - щоб ти полюбив цю справу.
– I що ти спускався у човнi з водоспада - теж легенда?
– допитуюся в нього.
– Нi, про човен i водоспад - правда, - несподiвано визнає Роман.
– Єдина правда з усього, що тобi розповiдають про мене у цiй тайговiй Атлантидi.
– Навiщо ж ти так ризикував?
– Тобi цього не зрозумiти.
– Ще б пак. До такої професiї будь-хто готувався б серйозно, погодився я, тiшачись, що Iнга все ж таки сказала правду.
– I незабаром ти знову знiматимешся у фiльмi?
– Хотiлося б, - нерiшуче мовив Роман.
– Аби тiльки затвердили. Оце з дня на день чекаю виклику на київську кiностудiю.
– Ще й фiльм, напевне, про вiйну...
– вже не можу приховати заздростi.
– Ага, про вiйну, - мрiйливо всмiхнувся Чорногора, вловивши мiй настрiй.
– Про групу розвiдникiв, яка дiє у ворожому тилу. Хлопцi потраплятимуть там у такi ситуацiї, що без каскадерiв їм не обiйтись. Та й трюки, скажу тобi, карколомнi. Але мене це не лякає, - скуйовдив моє волосся.
– Справдi не лякає, - задумливо додав Роман.
– 3 таких фiльмiв i починається шлях у каскадери.
6.
Нi, що не кажiть, а на знайомства менi сьогоднi щастить. Пiсля обiду Роман подався до гуртожитку, а я вирушив до залiзничного вокзалу, щоб вiдшукати батька. Я вже був неподалiк цiєї будiвлi, якiй бракувало лише даху, аж раптом мене наздогнав бульдозер. Водiй, худорлявий рудоволосий чоловiк, висунувся з кабiни й уважно придивився до мене:
– Куди ж це ти, вождь могiкан, зiбрався?
– Та батька розшукую.
– Батька, кажеш? А ти, часом, не iнженера Любича син? Щось дуже схожi.
– Любича, - кивнув я.
– Валерка, значить, - просвiтлiв з лиця бульдозерист.
– Менi про тебе Iнга розповiдала, моя донька.
Почувши про Iнгу, я чомусь одразу знiтився. Хтозна, що воно там наговорило про мене, це дiвча.
– Тодi сiдай, пiдвезу. Оце пiдремонтував свого "динозавра" - i знову в бiй. Через мiсяць залiзниця уже має прийти до мiста. Вiд БАМу ведуть, уявляєш?
Я сказав, що уявляю, хоча, чесно кажучи, досить погано уявляв, як саме будують залiзницi, i хутко залiз у кабiну.
– Може б, ви мене й до самої залiзницi довезли?
– одразу ж пропоную свiй варiант подорожi.
– Туди й прямую. От тiльки без дозволу батька... Сам розумiєш...
– До чого тут дозвiл батька? Я самостiйна людина. Куди треба туди їду.
– А, ну хiба що так...
– розсмiявся батько Iнги.
– Тодi, звичайно... Але поки що раджу помилуватися вокзалом. А назад тебе вiдправлять у кабiнi якогось самоскида. Вони тут частенько куряву здiймають.
Бiля вокзалу вiн справдi зупинився i запитливо глянув на мене. Я вдав, що не помiчаю цього. Хтозна, як поставиться до моєї подорожi батько, а є змога вже через кiлька хвилин побачити, як прокладають залiзницю.