Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)
Шрифт:
– А якщо їх захопили зненацька?
– мовив Чингiс.
– Не може бути, щоб партизани не виставили охорони, - заперечив Роман.
– До того ж, увiйти до печери можна було тiльки iз смолоскипами.
– А якщо всi спали?
– знову заговорив я.
– Адже буває таке, що, потомленi...
– Буває, звичайно, всiляко, - неохоче погодився Роман.
– Але все одно...
– Нема чого сперечатися, - втрутився Орест.
– Єдине, на чому ми зiйдемося, - що до всiх давнiх таємниць печери приєдналася й таємниця зникнення партизанiв.
Я
– Ну що, час iти, - першим порушив мовчання Роман Чорногора.
– Час, - пiдтримав Орест, що саме оглядав западину неподалiк печери.
Старий мовчки пiдвiвся i пiдняв рушницю, котра лежала поруч на каменi. Я перехопив погляд Чингiса, що сидiв оплiч мене.
– Це та, яку дiд має подарувати тобi?
– стиха запитав його.
– Нi, що ти?! Цю вiн нiкому не подарує. Купив менi нову. Але сказав, що зможу взяти її тодi, коли закiнчу школу... Тобто стану справжнiм мисливцем i пiду в тайгу з мисливською артiллю.
– I ти ще жодного разу не стрiляв з неї?
– З неї - жодного, - стенув плечима Чингiс.
– Але весь час мрiю про це. З iнших, звичайно, стрiляв.
– Невже збираєшся все життя прожити в тайзi?
– Хiба це погано?
– Не знаю. Напевне, це дуже сумно. Все життя ходити тайгою, вистежувати звiра, спати десь бiля вогнищ. Я так не змiг би.
– Змiг би, - плеснув мене по плечi Чингiс.
– Просто ти ще жодного разу не був на полюваннi. Якби побував, обов'язково сподобалося б.
– Ей, змовники, про що ви там шепочетеся?
– запитав Роман, видобуваючи з речового мiшка, одного на всiх, ще два лiхтарики i клубок мотузки.
– Пiшли. Бо не встигнемо повернутися до приходу тягача.
17.
За формою друга печера дещо нагадувала намет. Ми обнишпорили стiни i стелю променями лiхтарикiв. Нiбито нiчого цiкавого. Стiни де-не-де позаростали мохом. А там, де моху не було, помiтна була кiптява. Посеред печери стояло три великi каменi, мiж якими колись розкладали вогнища. Ми теж прихопили по кiлька сухих гiлок, але вирiшили розкласти своє вогнище у третiй печерi, до якої дорослi погодилися взяти i нас iз Чингiсом. Прохiд туди був досить високий - навiть Роман Чорногора мiг iти, не згинаючись - але дуже вузький i звивистий. В окремих мiсцях ми ледве протискувалися боком мiж рапатим камiнням.
Сама ж печера виявилася великою. Стеля скидалася на купол цирку, а долiвка нагадувала манеж, тiльки що завалений дрiбним камiнням. А пiдпирало склепiння печери, може, з двадцять кам'яних "стовпiв", що стояли попiд стiнами i мiж якими було безлiч усiляких ходiв. Однi закiнчувалися тупиками, утворюючи невеличкi печерки, iншi вели кудись у незвiдь гiрського хребта, й невiдомо куди мали б привести нас.
– I
– розчаровано запитав Роман, закiнчивши огляд пiдземелля.
– Так, цю, - незворушно пiдтвердив Вiчний Мисливець, розводячи на майданчику мiж кам'яними брилами невеличке вогнище. Кiлька сухих гiлок вiн прихопив iз собою.
– Називали її стiйбищем шамана. I допускалися сюди тiльки старiйшини племенi та найсмiливiшi й наймудрiшi мисливцi. Сидячи на цьому каменi, можна було побачити i танок шамана. Вiн танцював навколо вогнища, аж поки не перетворювався на тiнь.
– Як це?
– не зрозумiв я.
Чингiс шарпонув мене за рукав, мовляв, слухай мовчки, не перебивай старших. Одначе було вже пiзно.
– На тiнь, - повторив старий. Тепер, коли у печерi спалахнуло багаття, вона здавалася ще таємничiшою.
Я сторожко роззирнувся. У мороцi печери Роман, Орест i Чингiс теж зникли. Вiд них лишилися тiльки тiнi. Уся печера здавалася заполоненою безлiччю тiней. Чесно зiзнаюся: менi стало моторошно.
Тим часом Орест та Роман переходили вiд одного заглиблення у стiнi до другого, намагаючись виявити перехiд до наступної печери, яка, напевне ж, повинна бути десь поблизу. Але нiчого не знаходили.
– Не треба нiчого шукати, - мовив їм Вiчний Мисливець.
– Я знаю хiд до головної печери шаманiв, де вони приносили в жертву богам оленят. Колись шлях до неї вважався найбiльшою таємницею мiсцевих шаманiв, яку передавали у спадок. Кажуть, що дуже давно, коли на землю нанаїв прийшли жорстокi вороги з пiвдня, з-за Амуру, шаман, рятуючи рештки свого племенi, привiв його в печери, щоб перечекати, поки вороги заберуться геть. Але проводив iз печери в печеру, понадiвавши на голови шкiрянi мiшки, щоб нiхто не запам'ятав шляху. Люди, тримаючись один за одного, iшли за шаманом, наче слiпцi за поводирем. Потiм так само виводив їх звiдси.
– I бiльше нiхто не знав ходу?
– здивувався Роман.
– Старшi люди казали, що туди ведуть аж три переходи. Я знаю тiльки один.
– I не пробували вiдшукати два iншi?
– Я не мав для цього часу, - стенув плечима старий.
– Аян Курун завжди був на полюваннi. Бiлку стрiляв. Оленя стрiляв. Усе життя полювання.
– Невже їх справдi так важко вiдшукати?
– мовив я, пiдсiдаючи до вогню.
– Неважко, - стиха мовив старий.
– Є давнiй мудрий спосiб. Ось гляньте.
Вiн вийняв з багаття двi палаючi гiлки, i пiдiйшов до найближчого отвору.
– Бачите: полум'я рiвне. А тепер пiдiйдiть сюди.
Слiдом за старим ми зайшли за найдальшi стовпи. У виямку, що вiдкривався за ним, виднiлося чотири вузенькi проходи. Старий пiднiс свiй смолоскип до одного з них. Полум'я одразу ж збилося назад i почало мерехтiти й гаснути.
– Де протяг - там i наскрiзний прохiд. У тому кiнцi його має бути печера. Це той хiд, який я знаю.
– Але ви казали, що є три входи до неї, - нагадав Роман.