Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)

Сушинский Богдан Иванович

– В цьому запевняли старi мисливцi, духи яких уже давно полюють разом iз духами древнiх предкiв. Я знайшов ще один прохiд, у якому вiдчувається такий же протяг. I пройшов ним. Виявилося, що вiн веде сюди з печери, у якiй ми щойно побували. Та хтось колись знайде i тi два. Якщо вони є. А поки що нам треба рушати до головної печери. Тiльки спочатку слiд повiдкидати камiння, яким закладено вхiд.

18.

Поки Вiчний Мисливець курив люльку, сидячи бiля вогнища, ми швидко повiдкидали камiння i побачили вузький коридор, що уступами вiв

униз, в глиб гори.

– Ось це вже щось!
– вигукнув Роман, задоволено потираючи руки. Ясна рiч, йому хотiлося пошвидше розгадати таємницю цiєї головної шаманської печери. Та й менi - теж. Тiльки й того, що я не наважувався кинутися у прохiд поперед дорослих.

– Ну що, прохiд вiльний?
– запитав Аян Курун вiд вогнища.

– Вiльний, - вiдповiв я.

– Тут справжнi катакомби, - додав Чорногора.

– От i добре. Але я не раджу вам iти туди, - мовив старий.

– Чому?
– здивувався Роман.
– Вважаєте, що там буде щось страшне, небачене?

– Нi, я так не вважаю. Навпаки, менi здається, що там буде звичайнiсiнька печера.

– То чому б не глянути на неї? Тим паче, що маємо в запасi ще три години.

– Як хочете, - похитав головою старий.
– Аян Курун не радить ходити туди.

Ми здивовано мовчали.

– Можемо сходити туди й удвох, - шепнув я Чингiсовi.
– Не сьогоднi, то через кiлька днiв.

– Звичайно, можемо. Ти менi друг. I якщо попросиш...

– Тiльки не треба таємних змов, - викрив нас Роман.
– Ви лишаєтеся тут. А ми з Орестом пiдемо в розвiдку. Коли досягнемо печери покличемо.

– Чому ви?
– спробував заперечити я.
– Хiба ми не такi ж?..

– Не такi, - увiрвав мене Роман.
– Мало що може трапитися нам на шляху.

– Це нечесно, - знову кажу я. Але Чингiс сiпає мене за рукав:

– Не можна так нечемно говорити зi старшими, - шепоче вiн.

– До чого тут нечемнiсть?
– не розумiю.
– Може, вони нас i не покличуть. Скiльки пройти до цiєї печери i не побачити найцiкавiшого. А вiн: "Чемнiсть, старшi..." Хiба ми з тобою дiти?

– Якщо вже зiбралися йти, то кiнець мотузки залишiть менi, сказав старий, так i не пiдвiвшись вiд вогнища.

– Розумно, - погодився Орест. I подав старому кiнець клубка. Старий об'язав його довкола одного з каменiв i знову заходився смоктати свою люльку. А коли Роман i Орест рушили, крикнув:

– Якщо мотузка закiнчиться, краще повертайтеся!

– А ми пiдемо слiдом, - прошепотiв я Чингiсовi.
– Тримаючись за мотузку.

– Це iдея, - погодився Чингiс.
– Так i зробимо.

Першим iшов Роман Чорногора. За ним - Орест... Якийсь час ми бачили їх постатi, потiм - лише рухливий промiнь лiхтарика. А згодом зник i вiн.

Час i нам вирушати. Щоб якось зняти напруження, я глибоко вдихаю повiтря. I теж потираю руки. Як Роман, якого останнiм часом усiляко намагаюся наслiдувати.

– То що, пiшли?
– запитує Чингiс.
– Давай менi

лiхтарик. Я пiду попереду.

Дiд Курун розумiє, про що ми шепочемося, зацiкавлено озирається, але мовчить. I ми рушаємо.

Вiчний Мисливець щось гукає нам услiд. Але я вже не можу зрозумiти його слiв. Мене зачаклували темрява пiдземелля, якийсь таємничий шерхiт, що долинає невiдомо звiдки. Дивно, але у проходi нема жодного каменя. I стiни такi гладенькi, наче хтось обтесував їх. Невже й справдi обтесували?

В кiлькох мiсцях ми бачимо вiдгалуженi ходи. Вони значно вужчi й нижчi. Але ми не звертаємо в жоден з них, а петляємо вслiд за мотузкою. Подумки я хвалю обачнiсть Вiчного Мисливця. Ми не випускаємо мотузки з рук, нiкуди не звертаємо, та все одно в мене зринає сумнiв: а раптом Роман i Орест самi заблудилися? Може, давно треба було звернути в якийсь iз тих проходикiв? А раптом святилище шаманiв лишилося десь обiч нашого шляху?

– Чингiсе!!
– неголосно кличу я.

– Що?
– озирається вiн, спрямовуючи промiнь лiхтарика менi пiд ноги.

– А тобi не здається, що цьому пiдземеллю не буде кiнця?

Чингiс якусь хвильку мовчить.

– Не може ж воно тягтися через увесь Хабаровський край аж до океану.

– Хтозна, може, й тягнеться, - бурчу я, мерзлякувато озираючись на черговий прохiд, що з'явився лiворуч мене. Не знаю чому, але менi здається, що там хтось стоїть. I дивиться на мене. I я намагаюся швидше проскочити його, тримаючись ближче до Чингiса.

– А чому не чути Романа? Давай покличемо.

– Не треба. Сам знаєш, що вони тодi подумають про нас. Скажуть: "Злякалися".

– Нiчого. Зате знатимемо, де вони. I взагалi... Так буде веселiше.

– Не треба нам таких веселощiв. Ми з тобою - мужчини. Нiхто не повинен подумати щось негiдне про справжнього мисливця.

Якби я почув таке вперше, то я подумав би, що вiн жартує. Але я вже знаю, як Чингiс дбає про те, щоб десь у чомусь не виявити легкодухостi.

Я послухався його. I ми мовчки рушили далi. А, поминувши ще два вигини, раптом побачили попереду якусь сiру пляму.

– Там вихiд, - озирнувся Чингiс.
– Це не свiтло лiхтарика, - додав вiн, пройшовши ще кiлька крокiв.

I в цю мить пролунав пострiл.

Ми завмерли вiд несподiванки. Лiхтарик згас. Напевне, злякавшись, Чингiс зняв палець з кнопки.

– Романе!
– закричав я.
– Романе, це ми! Не стрiляйте! Що там сталося?!

– Нiчого не сталося, - почувся спокiйний голос Романа.
– Нiчого особливого. Iдiть сюди, бiсовi дiти. Хто вам дозволив стежити за нами?

Чингiс знову увiмкнув лiхтарик, i ми побiгли до виходу. З кожним кроком там, попереду, ставало все свiтлiше. Я вже був певен, що то вихiд, що нарештi ми видобуваємося на поверхню. I дуже зрадiв. Цi блукання попiд землею менi обридли. Та виявилося, що вийти на поверхню нам ще не судилося, хоч вихiд справдi був. От тiльки скористатися ним не могли.