Роберто Зукко

Кольтес Бернар-Марі

ДІВЧИСЬКО: Що я забуду, а втім, уже й забула, то це моїх батьків, брата і сестру, але не моє нещастя.

СЕСТРА: Твій брат, моє ластів'ятко, тебе захистить; він любитиме тебе так, як ніхто не любить, бо він завжди любив тебе так, як нікого не любив. Він буде єдиний з усіх чоловіків, яких ти потребуватимеш.

ДІВЧИСЬКО: Я не хочу, аби мене любили.

СЕСТРА: Не кажи так. Тільки це чогось варте у цьому житті.

ДІВЧИСЬКО: Як ти смієш таке говорити? Ти не мала ніколи жодного чоловіка. Ніколи не була коханою.

Усе своє життя залишалася сама, як палець і була дуже нещасна.

СЕСТРА: Нещасною я ніколи не була, якщо не зважати на нещастя з тобою.

ДІВЧИСЬКО: Та ну? Я знаю, що ти була дуже нещасна. Я часто чула, як ти плакала за ширмою.

СЕСТРА: Цей плач безпричинний, плач регулярний. Щоб мати перевагу, і тепер ти більше не побачиш, як я плачу; я здобула вже таку перевагу. Чому ти хочеш піти?

ДІВЧИСЬКО: Хочу знову зустрітися з ним.

СЕСТРА: Ти з ним не зустрінешся.

ДІВЧИСЬКО: Ні, зустрінуся.

СЕСТРА: Це неможливо. Ти сама прекрасно знаєш, що твій брат ці всі дні й ночі намагався йому помститися.

ДІВЧИСЬКО: А я мститися не бажаю, ось чому я з ним зустрінуся.

СЕСТРА: І що ж ти робитимеш, коли зустрінешся?

ДІВЧИСЬКО: Скажу йому одну річ.

СЕСТРА: Що саме?

ДІВЧИСЬКО: Одну річ.

СЕСТРА: А де ти гадаєш його зустріти?

ДІВЧИСЬКО: У Маленькому Чикаго.

СЕСТРА: Чому ти, голубонько моя невинна, рвешся занапастити себе? Ні, не покидай мене, не залишай мене зовсім одну. Я не хочу зоставатися сама з твоїм братом і батьками. Не хочу зоставатися сама в цьому домі. Без тебе моє життя нічого не важитиме, стане безглузде. Не покидай мене, благаю, не покидай. Мені ненависний твій брат і твої батьки, і твій дім; тільки тебе, моя голубонько, я люблю; тільки тебе одну я маю у всьому своєму житті.

Входить розлючений батько.

БАТЬКО: Ваша матір пиво сховала. Доведеться знов її натовкти, як це бувало раніше. Чому це одного дня я перестав її лупити? У мене рука була стомилася, і мені довелося зміцнювати м'яз, вправляти його, давати руці якусь іншу роботу. А треба було робити й далі те, що робив колись: щодня в певні години давати їй прочухана. Отож я став поблажливим, і нині вона від мене пиво ховає. Певен,

ви з нею заодно. (Заглядає під стіл.) Зоставалося п'ять пляшок. Ви дістанете від мене по п'ять товчеників кожна, якщо я їх не знайду.

Виходить.

СЕСТРА: Моя горличка в Маленькому Чикаго! Яка ж ти маєш бути нещасна, і скільки лиха тобі доведеться сьорбнути!

Входить матір.

МАТІР: Ваш батечко знову п'яний. Видудлив пляшка за пляшкою все пиво. Чому ви так потураєте цьому старому дурневі? Кинули мене саму на поталу цьому п’яничці. Вам на це чхати, дозволяєте йому все наше добро пропивати. Вам, маленьким дуркам, тільки б цокотіти, все обсмоктуєте свої дрібненькі дурнуваті пригоди, а мене покинули

саму з цим алкашем. А якого дідька тут ця торба?

СЕСТРА: Вона збирається до подруги — переночувати.

МАТІР: До подруги. До подруги… До якої в ката подруги? Що це за історії між цими дівками? Якого біса ночувати у подруги? У подруг що, ліжка кращі, ніж тут? Що там, ніч чорніша, ніж тут? Аби ви були віком менші, а я силою дужча, дала б лозини вам обом.

Виходить.

СЕСТРА: Не хочу бачити тебе нещасною.

ДІВЧИСЬКО: Я нещасна і, водночас, щаслива. Я дуже страждаю, але й відчуваю втіху від свого страждання.

СЕСТРА: А я, як ти мене покинеш, помру.

Дівчисько бере свою торбу і виходить.

VIII. Передсмертна пісня

Нічний бар. Телефонна будка.

Зукко вилітає крізь вікно, супроводжуваний страшним брязкотом розбитих шибок.

Крики зсередини. Скупчення людей у дверях.

ЗУККО:

«Я народивсь уже як той казковий князь. А гнів великий твій мені дав розвити міць. О море, я собі високий трон підняв, І вся твоя могуть впала до ніг. Стою роздягнений, чоло в тумані тоне».

ПОВІЯ: Холод собачий. Цей чувак ще кінці віддасть.

ПАРУБІЙКО: Не побивайся за ним. Бачиш, у нього піт ллється і він увесь аж палає.

ЗУККО:

«Навколо бризки, град, буяння ночі, Зійшлись вітри й вода у січі цій без міри, Я зводжу двоє рук до млистого ефіру».

ПАРУБІЙКО: Ого, як же він набрався

ДРУГИЙ ПАРУБІЙКО: Де там. Він у рота не брав.

ПОВІЯ: Він схибнутий, та й годі. Не займайте його.

ЗДОРОВИЛО: Не займати? Він доїв нас до живих печінок, а нам його не займати? Ще раз сунеться — і я йому голову об асфальт розтовчу.

ПОВІЯ (підходячи до Зукко, щоб забрати його.): Більше не заводь бійки, хлопче, не заводь. Ти і так уже свій гарненький писок понівечив. Хоче, щоб дівчатка перестали на тебе озиратися? Писочок, соколику, — річ делікатна. Думаєш, його тобі дано на весь вік, аж це неждано-негадано розіб’є якийсь дурний дубак, що йому за своєю пикою дивитися не треба. А тобі, соколику, ще й як треба. Розмалюють портрет, і все життя занапащене — ти вже безхвостий. Зараз про це ти не думаєш, але потім, даю тобі слово, не раз і не два роздумаєш. Ну, не дивись на мене так, а то заплачу; ти з того журливого десятка, на якого тільки глянеш, так одразу на плач і збирається.