Рожеві сиропи (збірник)

Чех Артем

На всю школу талантів виявилось троє. Костик Треплівський з 10 «Б», Олексій Тригоренко з 10 «Г» та Надійка Співорук з п'ятого класу. Втім, з Надійкою була якась темна історія — у неї мама була вчителькою української літератури у сімнадцятій школі, ще й якась другосортна поетка — друкувалася в альманаху «Крила нашого краю», так що талантом там і не пахло, але зробимо скидку — дівчинці дев'ять років, нехай уже.

Коли Олексій та Костик відчитали свої вірші, їх було запрошено на фуршет, який влаштував директор школи Бізон. Бізя. Чому Бізя — досі невідомо. Таке прізвисько він отримав ще у вісімдесят п'ятому, коли тільки прийшов до школи.

На фуршеті окрім крем-соди хлопцям дозволили нарівні з учителями випити

й по стаканчику вина. Надійку теж запросили, але вона швидко наїлася торта, обригалася, і її відправили додому. Костик з Олексієм розговорилися, і виявилося, що спільних тем у них значно більше, ніж розбіжних. Обидва відмінники, не люблять гучних компаній, знову ж таки олімпіади з літератури, найкращі твори у класах, призові місця на конкурсах. Навіть дивно, що жодного разу ніде не пересікалися.

— Ну, тепер уже точно! — сказав Костик Треплівський.

— Точно! — підтвердив Олексій Тригоренко.

Хтось із вчителів подав знак, мовляв, побалували малих, треба й самим відпочити. Хлопців відпустили на всі чотири, і вони пішли до «Ластівки» допивати за знайомство.

З того часу вони стали добрими приятелями. Для дружби їм не вистачало ну зовсім трішечки — відвертості.

Закінчивши школу, приятелі вирішили вступати до одного вузу. На філологічний. До вступних іспитів вони готувалися разом. Нерідко Треплівський приходив до Тригоренка, вони заварювали шестилітровий самовар чаю, барикадувалися у кімнаті Олексія й наполегливо працювали. Начитували один одному диктанти, читали та перечитували українських та російських класиків, критику, завчали вірші Сосюри та поеми Франка, в ролях читали драми Лесі Українки, Старицького, Карого.

А одного разу навіть поцілувалися. Ненароком. Зовсім ненароком. Проте одразу обтерли рукавами губи й навіки забули згадувати про цей казусний інцидент.

Поступили вони на один курс. Костя, щоправда, на платний — недобрав усього два бали. Зрізався на історії України — заплутався у гетьманах, Лівобережну Україну назвав Правобережною, Полуботка сплутав з Орликом. Тригоренко довго втішав Треплівського, годував його коньяком, а екзаменаторів називав екзекуторами та профанами.

— Тільки все одно я пишу краще за тебе, — сердито гавкнув Костя Олексію й відключився.

Тригоренко образився, але промовчав, тим більше — що візьмеш з п'яного, може, йому наболіло. Як він не виправдовував приятеля, але осад залишився. Навічно.

Почалися навчання. Безкінечні будні студентського життя вимагали багато часу, сил та енергії, проте на писання час теж залишався. І Тригоренко, і Треплівський друкували свої вірші та короткі оповідання у студентській газеті, ходили до різноманітних літературних гуртків, виступали на поетичних вечорах, відправляли свої опуси до журналів.

На третьому курсі і Олексій, і Костя ще спілкувалися, але шляхи їхні потроху розходилися. Нові компанії, знайомства, а між тим у відносинах двох приятелів завівся вертлявий глист — негласна конкуренція, що плавно переростала у творчу заздрість. Якщо Тригоренко намагався придушити цього глиста у зародку, то Треплівський потай від усіх і навіть від себе підгодовував його все новими і новими порціями даремних образ.

На п'ятому курсі Тригоренко познайомився з Веронікою, високою брюнеткою з хворобливими очима. Вона навчалася на історичному й у вільний час сиділа за гончарним кругом — ліпила глечики, тарілки та кухлі. Кілька разів Олексій сходив з Веронікою до театру, також вони відвідали краєзнавчий музей та філармонію. Якось після кіно вони забігли до загсу й подали заяву. За три тижні розписалися, й Вероніка, прихопивши історичні мапи, кілька книжок та гончарний круг, переїхала до Олексія. Олексій же, закінчивши інститут, став Олексієм Борисовичем. Він влаштувався учителем української мови, вчив дітей любити та плекати, сам же у проміжках між перевірянням зошитів

і приготуванням їжі для себе та непристосованої до життя дружини писав новели та оповідання. Переважно це були прості побутові замальовки, але зі своїм, як кажуть, стрижнем, з філософським підтекстом та з добре продуманими кінцівками. Йому подобався сам процес, тому друкуватися він навіть і не збирався. Марнославство обходило його стороною, сімейні та побутові клопоти з'їдали будь-які амбіції, школярі випивали всі сили.

Костянтин Гаврилович Костянтином Гавриловичем поки що не став. Він працював в обласній газеті, писав репортажі з різноманітних культурних фестивалів, друкував у цій же газеті під псевдонімом Іван Чорт фейлетони та надсилав добірку своїх віршів у всілякі видавництва. Репортажі у Костянтина Треплівського виходили ладні, ґрунтовні, з родзинкою, фейлетони ж були несмішні, видушені, стиль кульгав, у тексті обов'язково зустрічалася, як казав їх головний редактор, пошлінка. Видавництва у друкуванні збірки відмовляли. Не те щоб вірші були погані, але у державі криза, в Росії дефолт, самооплачуватися можуть лише класика та детективний жанр. Вибачте.

За рік Треплівський звільнився, за спиною у фейлетоніста Івана Чорта висіло кілька судових позовів, газета користувалася все меншою популярністю, та і жага слави проїдала в душі Костянтина чималу дірку. Врешті-решт, видавши своїм коштом збірку накладом у чотириста примірників, він подарував її усім своїм знайомим журналістам та книжковим оглядачам, що працювали в глянсових журналах. Рецензій було дві. Перша у будівельному журналі, друга — в безкоштовній газеті. Такі пачками роздають на перехрестях та в інших публічних місцях. Перша рецензія висміювала буквально все: і пишномовність метафор, і дизайн обкладинки, і навіть фотографію автора на звороті. Друга рецензія вихваляла й обкладинку, і стриманість стилю, і чомусь ерудицію Треплівського. За рецензію у безкоштовній газеті, звичайно, довелося заплатити, проте результат був очікуваним і повністю влаштовував. Восьму частину накладу Костянтин роздарив, інші триста п'ятдесят книжок довелося відвезти на дачу — заважали пересуватися по квартирі. На дачі він і залишився — запив. Книжками розтоплював піч, сивуху купував у сусідки. Хотів накласти на себе руки, але не вистачало сил, та й несподівано прийшло запрошення на головування в одному журналі.

— Це шанс, — пискнув Треплівський і миттєво вискочив із запою.

Коли Олексій Борисович провчителювавши трохи більше року, його звільнили. Подейкували, що він бив дітей. У той самий час дружина Тригоренка Вероніка отримала стипендію від історико-культурного центру «NST», що перекладалося як «Нація. Духовність. Тарас». Стипендія давалася на сім'ю, тому на найближчі два роки Олексій Борисович перебрався до Вінніпега. Але навіть там він не припиняв писати. Дружина тим часом виступала на конференціях, відвідувала рекреації української діаспори і, врешті-решт, працювала в сприятливих умовах — досліджувала вплив трипільської культури на франко-англійські відносини та на безпосередню державність Канади.

За півроку Олексій Борисович, стомлений від безперспективності сидіння на одному місці та від північноамериканського клімату, запив. Він пив багато, але недовго — за п'яні витівки й знущання над портретом королеви-мами його вислали з Канади. Пити він продовжив і на батьківщині, але недовго. Гроші закінчились. Один знайомий влаштував Тригоренка на роботу до ЗХВ. Попрацювавши вантажником на заводі хімічного волокна, він зрозумів, що жити — справа невдячна, а тому хотів був накласти на себе руки, проте незабаром мала приїхати Вероніка. Вискочивши із запою та привівши до ладу помешкання і свою зовнішність, Олексій Борисович зустрів дружину квітами та затяжною депресією. Вероніка відверто поговорила з чоловіком і зробила один-єдиний висновок — Тригоренко не може жити без літератури.