Розшук
Шрифт:
А ти запитуєш, чому не вчився далі. Чи можна було, Володю, думати тоді про це?
І я пішов до військкомату. Мене направили в райком комсомолу. Виявляється, я був не один. Приходили колишні фронтовики, вчорашні учні шкіл і завтрашні солдати. Однак бажання в усіх було одне — вступити в бій з тим, хто затьмарював мирне життя.
Відгримів салют перемоги. А безсонні тривожні ночі, перестрілки тривали. Чи міг піти я з переднього краю?
Я залишився в строю. З часом обстановка змінилася. Проте легшого шляху, тихого місця в житті я не шукав. Моя робота — це не тільки розшуки злочинців.
Було соромно людям у вічі дивитись. А вони з такою надією чекали нас. Але потім, після наполегливого і складного пошуку, злочинців було затримано, а гроші повернено в колгоспну касу.
Чи доводилось тобі, Володю, відчувати коли-небудь таке задоволення від своєї праці? Кожен від своєї праці дістає радість і насолоду. Зодчий і скульптор милуються творінням своїх рук, радіє садівник квітучому саду. А в мене в серці і радість, і пекучий біль. Радість від того, що темної ночі з товаришами вдалося відвести руку вбивці, який намагався обірвати чиєсь життя. Радість від того, що не втратив віри в людину, зумів зважити усі “за” і “проти” у справі того, хто потрапив у біду, а зібрані докази, що виправдовували його, допомогли викрити справжнього злочинця.
Тож замість того, щоб будувати і сіяти, мені доводиться вовтузитись у каламутному накипу, що іноді спливає в бурхливому потоці повсякденного кипучого життя…”
Смоляк взяв фотокарточку майора і довго вдивлявся в такі знайомі, близькі й дорогі риси…
Іван Кирій
ОДИН ДЕНЬ
Оповідання
1
— Тут триста карбованців, — простягнув йому пачку червоних десяток Вова. — Двісті п’ятдесят за роботу і п’ятдесят від мене особисто на кефір, — розплився в єхидній посмішці, схожій на оскал пса на прив’язі.
— А не мало це, шеф? — підкинув гроші в руці прибулий, пильно дивлячись на заспаного Вову в куцому смугастому халаті, з якого виглядали кістляві, порослі рудим волоссям ноги.
— Не мало! — відрізав категорично Вова. — Товар був не ходовий, пішов по низькій ціні. Старайся краще — одержиш більше. І надалі так рано мене не турбуй.
Прибулий зиркнув на годинник, зауважив:
— Уже ж півдня, перша година. Та й гроші мені потрібні.
Вова насупив острішкуваті руді брови, почухав волохаті груди:
— Запам’ятай, для інтелігентної людини півдня — це ще півночі. А тепер — будь здоров, бажаю удачі, — і, легенько підштовхуючи в спину, провів гостя до порога.
Той вийшов з квартири, оглянувся на оббиті чорним дерматином двері, за якими клацнув замком Вова, і вилаявся.
—
2
Черга за морозивом була чималенька, рухалась повільно, і це дратувало хлопців, вони поспішали на передекзаменаційну консультацію з математики. Та й було жарко, хотілося швидше втамувати холодом спрагу, а тут раптом стільки людей, ще й кіоскерка повертається, мов квола муха.
— Ходімо звідси, купимо в іншому місці, — смикнув за руку свого друга Анатолій, тонкий, сухорлявий хлопчина у великих сонцезахисних окулярах з темно-зеленими скельцями.
— Та давай уже тут постоїмо, зараз скрізь великі черги, — став умовляти товариша Станіслав, кремезний, білочубий юнак. — Бачиш, як припікає? — поглянув, мружачись, на сліпуче сонце. Воно стояло над містом якраз у зеніті і, здавалося, віддавало йому всю свою теплову енергію, розтопило на вулицях асфальт, зів’ялило листя на деревах і квіти на клумбах.
За хлопцями черга ставала все більшою й більшою, а попереду ледь зменшувалась. Та нарешті, тримаючи в руках по порції пломбіру, вони тут же, на бульварі, всілися на лавці в тіні від крислатих каштанів і заходилися з насолодою тамувати спрагу.
Ліворуч від хлопців, скраю лавки, зіпершись ліктем на чималого розміру коричневий дипломат, сидів симпатичний кучерявий юнак і теж їв морозиво. Був він у сліпучо-білій тенісці і сірих штанях. На ногах — модні замшеві босоніжки на високих підборах.
Оглянувши юнака з голови до ніг, Анатолій злегка штовхнув Славка.
— Босоніжки, мабуть, імпортні.
— Заздриш?— буркнув той.
Анатолій відкусив шматочок пломбіру.
— Не заперечував би мати такі.
Промовчали. Потім заговорили про екзамени, про школу, про вчителів, наступні консультації.
Юнак кілька разів зиркнув на них через плече, доїв морозиво, кинув паличку й обгортку в урну неподалік від лавки. Постоявши мить в задумі, дбайливо витер руки хустинкою, закурив і сів поруч з хлопцями.
— Вчитеся? — запитав.
— Вчимося, — за обох відповів Славко. — У якому класі?
— Десятикласники.
— О, ви вже народ серйозний, — посміхнувся незнайомець. — І куди ж далі?— поцікавився.
На цей раз відповів Анатолій.
— Хто куди. Я в художній хочу спробувати, а він, — кивнув у бік Славка, — в театральний.
Незнайомець похвалив хлопців.
— Молодці. Гарні професії вибрали. А я ось простий роботяга. Слюсар. Не вийшло у мене з вищою наукою. Після восьми класів петеу закінчив і відтоді слюсарюю. Та, як кажуть, не горюю. Заробітки гарні, на заводі пошана. За кордон уже кілька разів їздив.
Анатолія немов магнітом потягло до незнайомця. Власне, його більше цікавив закордон.
— Якщо не секрет — де ви були?
Той перекинув ногу на ногу, відхилився на спинку лавки, посміхнувшись.
— Не секрет. В Югославії був, у Франції. А нещодавно у Федеративній Німеччині. Як спеціаліста запрошували.
Хлопці з неприхованою заздрістю дивилися на свого несподіваного співрозмовника. Погляди їх немов говорили: везе ж людині. Анатолій кивнув на його босоніжки.
— Там придбав?