Розшук
Шрифт:
Потім доповідав автоінспектор Карпенко.
— З шостої до десятої години у напрямку обласного центру пройшло сто двадцять сім автомашин. Номери записані. До залізничної магістралі пройшло лише десять машин. Три порожняком, п’ять були з будівельними матеріалами. Останнім проїхав мій знайомий — громадський автоінспектор. А в машині ГАЗ-51 номер 28–37, що пройшла о восьмій годині, в кабіні поруч з шофером сидів кремезний молодик років двадцяти п’яти, у новому сірому пальті, у кузові під тентом — ще двоє. Я звернув увагу, що, проїжджаючи біля поста, вони повідверталися. Я вже довідався,
— Яка відстань до Калинівки? — запитав Смоляк.
— Сорок п’ять кілометрів.
— Подзвоніть на лінійні пости залізничної лінії, повідомте про злочин, зорієнтуйте їх на розшук злочинців, — наказав Смоляк. — А я їду до Калинівки.
…Михайло Кичатий присів на краєчок стільця. Грубими, замащеними мазутом пальцями погладжував коліна.
— Я й сам помітив, що тут не все гаразд, — пояснював Смоляку, — та пізно. Особливо тоді, як ті двоє, у кузові, постукали по кабіні і попросили зупинитися біля перехрестя. Сказали, що їм треба ліворуч. А мені подарували сорочку. Вона й зараз у кабіні. Гарна сорочка. У целофановому пакеті. Модна. Саме таку я давно шукав, та не траплялася. А тут — як знахідка. Іще вони зажадали, щоб про них нікому не плескав. Коли виїхав я на пагорбок, поглянув на перехрестя: їх там уже не було. Ліворуч — теж. Куди ж вони поділися? Дивлюсь, а вони без дороги, без стежки полем так і чешуть. Прибув у гараж, поставив машину, хотів начальству доповісти. Директора немає, механік у відрядженні. Тут телефоністка передала, щоб нікуди не відлучався.
— А третій де? — перебив Смоляк.
— Підвіз до самого роз’їзду, до Перегонівки. Товарняк саме відходив. Він уже на ходу кинув спочатку коричневий чемодан, а потім і сам скочив на гальмову площадку.
— На площадці хтось був?
— Нікого.
— О котрій годині він поїхав?
— На роз’їзді годинник показував вісім сорок п’ять.
Смоляк глянув на свій. Рівно дванадцята.
— Ви пам’ятаєте місце, де зійшли ті двоє?
— Аякже.
— Збирайтесь. Поїдемо зі мною.
Подзвонив на Перегонівку, сказав черговому міліціонеру:
— О восьмій сорок п’ять на товарному поїзді у напрямку Вузлової виїхав небезпечний грабіжник. Вище середнього зросту, у новому сірому демісезонному пальті. При собі має коричневий чемодан. Передайте по лінії: вжити заходів до розшуку.
Біля роздоріжжя зупинилися. З машини вийшли: Смоляк, Кичатий і Дробот з Берізкою.
— Тут я зупинився, — пояснив шофер, — а вони стояли отут.
— Вивчайте обстановку і пустіть собаку, — звернувся Смоляк до Дробота.
Та Дроботові не треба було нагадувати. Він уважно оглянув місцевість, виявив свіжі відбитки на стерні.
— Ось знайомий слід із стоптаним каблуком! — Відпустивши повідець, наказав Берізці: — Слід!
За Дроботом поспішили Смоляк і Кичатий.
Вівчарка привела на торішнє токовище, де в купі перепрілої соломи було знайдено два нові коричневі чемодани.
Берізка обнюхала знахідку і повела Дробота до села.
— Залишайтеся тут, — гукнув Смоляк Михайлові. — Удавайте, що прибираєте тік, а ми повернемось.
Люди на вулиці
Берізка стала передніми лапами на двері і сердито загавкала. Дробот підібрав повідець, стримуючи її за нашийник, і відчинив двері.
З постелі сплигнув син Прокуди і дико заверещав:
— Не треба, не треба! Заберіть собаку, я все розкажу!
— Хто був з тобою?
— Володька Гусаченко і Нік.
— Де вони?
— Нік у Перегонівці пересів на поїзд, а Гусаченко тут.
— Де тут?
— У селі. Прямо по вулиці шоста хата. На подвір’ї криниця.
Смоляк звернувся до Дробота:
— Я залишусь тут. А ви негайно затримайте Гусаченка.
У райцентр повернулись опівночі. А вранці Смоляк інформував оперативну групу:
— Минула доба, відколи ми одержали повідомлення про злочин. Завдяки оперативності наших працівників, зокрема лейтенанта Дробота й автоінспектора Карпенка, за допомогою шофера “Сільгосптехніки” Кичатого двох грабіжників затримано. Частину награбованого вилучено. Гусаченко і Прокуда на допиті показали, що з третім випадково познайомилися в чайній. Хто він, звідкіля — не знають. Сказав, щоб звали Ніком. На свої кошти пригощав їх. Потім запропонував пограбувати магазин у якому-небудь глухому селі. Вони погодилися. Прокуда назвав село Заліське. Там він був у своєї тітки, знає, де розташований магазин і як до нього підійти.
Злочин розкрито, але це ще не все. Треба знайти і викрити Ніка. Вважаю, що він — небезпечний злочинець, рецидивіст-гастролер. Він виїжджає далеко од свого постійного місця проживання, у чайних, на вокзалах знайомиться з такими, як Гусаченко й Прокуда, вчиняє злочин і зникає.
Жаль, що перевірка поїздів на дільниці від Перегонівки до Косар не дала позитивних наслідків. Нік міг ще до перевірки зійти з товарняка, пересісти на інший поїзд і — бувай здоров.
На наші запити прийшли відповіді, вони невтішні: злочинець під прізвиськом Нік ніде не зареєстрований.
— Справа ускладнюється, — зауважив Дробот.
— Так, — відповів Смоляк, — але не всі можливості вичерпані, і я сподіваюсь, наша зустріч з Ніком незабаром відбудеться. Гусаченко і Прокуда свідчать, що він переодягся у магазині. Там залишив свою шинель. А з внутрішнього боку підкладки, як ви пам’ятаєте, був нерозбірливий напис чорним олівцем. Експерти з’ясували, що там було прізвище з ініціалами: “Притула Б.І.” В усі міста, де є гірничо-промислові училища, надіслати запити з проханням перевірити, хто такий Притула Б.І. і де він зараз.
Наприкінці тижня Смоляк дістав довгождану відповідь. Із Донбасу повідомляли, що Притула Борис Іванович торік закінчив гірничо-промислове училище і одержав призначення на одну з шахт “Ватутінвугілля”.
“Це ж недалеко до місця злочину, — подумав лейтенант. — Ну, Нік, незабаром ми покладемо край твоїм гастролям”.
Розповів про це товаришам по роботі. Лейтенант Музиченко радив негайно зв’язатись із місцевим відділенням міліції, затримати Притулу.
Але Смоляк не погодився з таким поспішним рішенням.