Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських
Шрифт:
– Я про своїх батьків товмачу! – спустив її на грішну землю Вадим. – Фазер і мазер! Грузять, ніби десь там випадково здибались і вирішили якогось чорта помиритись! Отож підрулили назад до свого єдиного синочка й базарять, що тепер не залишать мене! Прикинь: типу я бебік якийсь, що сам не протягну!
– Але ж ти… ти ж, сподіваюся, радий?
– Та… в принципі… не проти! Мені навіть по приколу!
Софійка завмерла. Якщо й цього разу Вадим запросить до кафешки, нізащо не відмовиться!
– Ну, чао! – сказав натомість Вадим. – Коли що –
60. Ще одна таємниця шафи
Що ж, дечого Софійка таки досягла. Найголовніше: тепер у Вадима все налагоджується, із кожним днем він стає ближчим, усе більше вартим Софійчиного кохання.
Яку ж вибрати цього разу? Софійка зручно вмостилась у шафі, перебираючи світлини…
Не бродила своїм Вишнополем років із п’ять! Завжди приїздила на кілька днів. Якщо в Києво-Могилянці канікули, то на довше. І більше воліла посидіти вдома, в рідній кімнатині – за книжкою чи так. А то підганяла ненависну математику з Ростиком та Сніжаниним Сергійком: тепер для цих почесних обов’язків урешті знайшли крайню!
З новою силою відчула, як любить це маленьке містечко! Як би воно не перемальовувалось під євро, як би не пнулось поруйнувати власне обличчя, це йому вдавалося не дуже. Воно залишалось найкращим у світі Вишнополем, залишалось її містом! Містом, у яке повернулася. Тепер, хочеться вірити, назавжди.
Що це? Такий ресторанчик бачить уперше, тим паче тут! «Русалонька»? В дитинстві обожнювала цю казку!
Приємно, що в її містечку вміють так вишукано оформлювати фасади! Не гірше, ніж київський будинок з химерами! Ще й камінні водорості, латаття, морські істоти… Ці барельєфи над камінними дверима: ніби знайомі… Русалонька, виточена з мармуру… Та це ж… Це ж вона, Софійка!
Куди це перекинула її хитра шафа? Адже Софійка навіть не встигла промовити заповітне слово!
Зрештою, чому б не зайти? Соромно, але досі в житті не відвідала жодного ресторану! Звісно, її запрошували, але якось усе не ті, не такі, не так!.. Правду мама каже, що вона вередлива, як Сніжана замолоду! А Софійка сміється: тітонька ж знайшла, кого хотіла! Поки що не шкодує!..
Скляні двері задзвеніли сотнями дрібненьких дзвіночків. Леле, їх для Софійки відчиняє… клешнями… великий краб! І зовсім не страшний: вдало замаскований усміхнений добродій! Хоч дітей запрошуй!
У фойє багато дзеркал і вітражів. Знову враження, мовби на морському дні! Кинула оком в одне люстро. Звідти на Софійку ледь подивовано глянула… красуня. Така, якою мріяла стати: темне густе волосся, коралові уста й чиста ніжна шкіра… Ця дівчина могла б позмагатись із самою тітонькою Сніжаною! Навіть коли одягає тонкі окуляри: за улюбленим комп’ютером дещо попсувала зір.
У головній залі на Софійку хлюпнула хвилююча
– Софіє? Ти? – З-за ближнього столика, схожого на тонку закручену мушлю, підводиться якийсь незнайомець. – Ну? Впізнаєш? – красивим жестом поправив рудуватого чуба.
– Вадим??? – Хто б подумав, що колись його не впізнає?!
– Прикинь: ще пам’ятаєш! Кльово!
Усміхнулась: якби заговорив раніше – впізнала б одразу!
– Причалюй сюди!
– У такому водяному ресторані можна хіба що причалювати! – Зачудовано вмостилась на білому стільці-черепашці. Камінний на вигляд, стілець був м’який і зручний. Справжнісіньке крісло!
– А ти все така ж! – картинно схиливши голову набік, замилувався дівчиною Вадим. – І красою, і розумом!
– Ти ж – іще вродливіший! – відповіла щиро, хоч і без колишнього трепету.
– Замовляй, чого бажаєш! – запропонував, коли над ними завис офіціант-водяник. – Моїм коштом! Адже досі тобі за коралі бабки не повернув!
– Дякую, але ти нічого мені не винен, – відказала твердо. І звернулась до водяника: – Сподіваюсь, у вас не тільки риба?
– Усе, що вам заманеться! – ледь уклонився офіціант.
Поторохтіла в кишені своїми запасами, серед яких, як і в дитинстві, було багато зайвого. На неї стане! Замовила каву без цукру і плитку шоколаду. З горішками. Вадим додав іще купу якихось замовлень для дами.
– Класно тут, правда? – догоджав з усіх сил. – Я тут часто тусуюсь!
– Як склалося твоє життя?
– Завдяки тобі негалімо! Бракує тільки такої принцеси, як ти!
– А ти – принц на білому коні?
– О! Ти б побачила, який білий кінь – мій білий мере – чекає надворі! Нас із тобою чекає.
Але Софійка, мабуть, виросла з того віку, коли купуються на білих коней, навіть із принцами на додачу! Ах, серце, серце! Невже ти так зачерствіло в буднях? Де той вогонь, що спалював тебе колись од кожного Вадимового погляду?..
– Знаєш, я принципово ходжу пішки!
З Вадимової кишені настирно запищала мобілка.
– Ірунчик? – не дуже радо притулив її до вуха. – Так. На роботі, де ж іще? Все нормальок! На фірмі завал, до ранку не розгребусь! Що? Знов бабки? Я що – банкомат? Короче, мене сьогодні не жди!
– Ірунчик? – пирснула Софійка. – Чи ж не Завадчук?
– Завадчук! Вона сама!
– Але тепер – завал на фірмі?
– Ну, а як їй ще пояснити? Дістала! Вона ще раз перефарбується – і я на мілині!
Що ж, прокляття прокляттям, а характер характером.
– Ти вже йдеш? – Здавалось, Вадим засмутився не на жарт. – Ні, забито: нікуди ти не тікаєш!!!
Із глибини зали почувся гомін.
– Гля, шеф іде! – торкнув Софійку ліктем Кулаківський. – Власник ресторану! Крутяк!..