Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських
Шрифт:
Власник? Що їй до нього? Софійка вже рушила до виходу, коли щось зупинило її. Озирнулась. Посеред зали стояв… симпатичний високий молодий чоловік. Далеко, звісно, до Вадимової вроди, проте є в ньому щось… Такі очі…
Не може бути!!! Впізнала саме очі. Це ж Сашко?! Той хрущик Сашко з вагами, відром і коробкою, повного кошенят?.. Ні,
– Я чекав на тебе!.. – У Сашкових руках – розкішні й тендітні… лілеї! Такі, що завжди любила, – сліпучо-білі!
– Я чекав на тебе! Ще від того вечора, пам’ятаєш? Коли марно простояв під твоїм будинком від п’ятої до десятої вечора! Відтоді чекав… І ще раніше…
О серце, серце! Ти ж запевняло, що не купуєшся на принців! Чому ж так гучно закалатало?
– Я знав, що колись ти повернешся! – продовжував Сашко, не помічаючи, що всі присутні, серед них і Вадим, пороззявляли роти. – І знав, що тільки такий ресторан тебе зможе зацікавити!
– Але ж…
– Я чув, що пишеш для дітей: перечитав у журналах всі твої казки. Пора б і книжку, як вважаєш? Мої племінники скоро підростуть, а що читатимуть?..
– До чого тут…
– Не поспішай відмовляти! Я вчуся! Вже на останньому курсі, заочно! Писатиму тобі без помилок, повір! Хоча краще бачитися. Щодня! Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною, моєю… Русалонькою!
Ой!
Боляче стукнулась об дверці шафи. Так раптово повернутися! У найцікавішу хвилину!
– Що це було? Майбутнє? – питала не знати кого. – Що сталося потім?! Шафо, покажи, що потім? Як… як ти це зробила? – безпомічно трясла дверцятами.
Але шафа мовчала. Тільки прокотилося якесь дивне рипіння-зітхання, щось на зразок “Потер-р-рпиш!..”.
61. Обнадійливий
– Софко, ну ти даєш! – Вадим був таким захопленим, що забув і привітатись. Він знову розбудив Софійку. Ростик уже зробився спокійнішим, і сестричка усе відсипалась. – Новий прикол! Той ханурик… дядько… татів брат… Отой, що ніби від наркотиків загнувся! Так от, живий він! Короче, вертається!
– Ти радий? – спитала традиційно.
– Це ж на хату зайвий рот! В’їжджаєш? То я був єдиним спадкоємцем, а тепер… В принципі нормально!
– Вітаю.
– О, мало не забув! Стара тебе на вечерю запрошує. На честь об’єднання родини й повернення блудних синів. Припливеш? Інші плани? – засмутився Вадим. – Це не в кайф, але що вдієш?..
– До побачення! Коли щось нове – свисти!
– Покедово!
– Софійко-о-о! – долинуло з вікна.
Вибігла на балкон. Внизу, біля дороги, стояв Сашко.
– Привіт! – помахала рукою. – Чого тобі?
– Як сьогодні спалось?
– Нормально! Якби не будили всякі, то й зовсім би добре! А нащо питаєш?
– Як це нащо? Ти що, не знаєш, яка це була ніч?
– І яка ж?
– Це була ніч у повню!!!
– Леле! Я й не помітила! Спокійно все, тихо.
На якусь мить Софійка забула про Сашкову звістку. Вулицею проходив Валентин. Очевидно, щойно повернувся з Києва. З ним була… його київська Іринка. Ішли бадьоро, сміючися і перекидаючися новеньким футбольним м’ячем.
Зла до нього не почувала. Ще б пак: якби тоді не його шоколадка, хто зна, як би все повернулось!..
– То кажеш, усе чудово, Софійко? – нагадав про себе Сашко.
– Все чудово, Сашку! Ця казка – щаслива!..