Сім стихій

Щербаков Володимир Іванович

— Ні, брате, словами тут не зарадиш. Іноді кортить зазирнути у напіввідчинені зелені двері… знаєш?

— Так, розумію. Чарівні двері у стіні. Але ж задля цього ми і квапимося…

— Мабуть, ми часто проходимо мимо й не помічаємо. А коли вони виявляються зовсім поряд, то, як завжди, бракує двох-трьох годин, аби поглянути, що ж там…

— Там бухта під час відпливу і місто біля моря.

— Я серйозно…

— Я теж. Сірі хвилі біля підніжжя сопок. Човен. Чайки на видноколі. Просторінь, у якій можеш щезати і повертатися. Таж там просторіше, ніж у галактиці.

— Можливо, але я не про це.

— Тоді розкажи.

— У цьому не так просто розібратися.

Припустимо,

і я в такому ж становищі. Що ж з цього виходить? А те, що нам ні з чим критися один перед одним.

— Ти уявляєш, що таке фітотрон? — раптом запитав Янков без будь-якого переходу.

Я кивнув: звичайно!

Слово «фітотрон» з дитинства пробуджує у пам’яті півсутінь лісів, павутинки на білокорих стовбурах самшиту, мангрову гущавінь і високе, наче шатро, коріння пандаусів, колючі плоди дуріана на довгих батогах, плавуче листя вікторії, незнану духмяність казково далеких лісів і саван. Тут віриш в усе, про що написано у давніх книжках.

Фітотрон. — це полігон рослинних чудес, де можна зустріти каліфорнійське дерево буджум, що стримить із землі, наче перевернута морквина, і високогірний африканський вереск, заввишки п’ятнадцять метрів. Тут можна покуштувати бразильського винограду жаботи-кабу, що росте просто на стовбурах, і побачити дерева, цвіт яких захований під землею. Неважко уявити тут озеро з лататтям, ряскою, суцвіттям стрілколисту. І тропічне озеро з кораловими рифами та водоростями.

Знайшлося тут гідне місце і для водяної лілеї з Близнят. Вони помістили її у великий, дуже високий акваріум. Як же інакше? І пригасили штучне сонце. І засвітили інше — зеленкувате. І все довкола стало нагадувати про неяскраве світло, що пробивається крізь палючі пилові хмари та багатометрову товщу води.

Янков розповідав:

— Треба було відтворити куточок зовсім іншого світу, відмінного від нашого. Склад ґрунту, води, кислотність, жорсткість, усі ці індекси, що будь-кого можуть замордувати… наявність ізотопів, освітлення. Навіть колір води і той довго не давався нам. А.в нас були лічені дні. Жодні цифри не допоможуть часом з’ясувати, чому у воді з однаковим складом, у рівнозначних, здавалося б, умовах одні й ті ж організми буяють, зупиняються в розвитку, а іноді й гинуть. Не часто, але трапляється. Професор Неванлінна, бородатий столітній фіни, морський блукалець і корифей-океанолог, любив повторювати, що за своє довге життя йому жодного разу не поталанило пересвідчитись у справедливості законів, які він сам же й відкрив. Океан — справжня пастка для настирливих експериментаторів. Нічого не варто одержати морську воду в лабораторії. Натрій, хлор, магній, ще десятків з чотири елементів — більше нічого не потрібно. Жоден хімік не відрізнить її від справжньої морської води. Але вона згубно діє на деякі форми планктону і навіть на риб. Та досить додати в акваріум кілька літрів «живої» морської води, як станеться дивовижне: середовище почне ідеально підтримувати життя. І я потерпав: ми могли вбити рослину, що дрімала в анабіозі майже півстоліття, поки корабель повертався на Землю.

Я багато разів бачив руки старого фіна, коли він чаклував з колбами та пробірками. Де вже йому було мріяти про позаземне життя! Але я одразу ж уявив, що вчинив би він на моєму місці. Інтуїція, і тільки. Ми спробували мовби помножити властивості позапланетної води: ми помалу розводили її. Від цього її ставало ніби більше й більше. Реакція відбувалася поступово. Треба вміти чекати. І це, мабуть, те, що є найтяжчим у професії біолога.

— Що там у тебе скоїлося, Борю?

Розповідь янкова

— Звичайно я встаю не зразу і не зразу звільняюся від сну, від дрімоти; неквапом варю каву,

і помалу прояснюється, що за день попереду в мене й що треба зробити негайно, не відкладаючи, а з чим можна й зачекати. Проте цього разу залишки сну вивітрилися миттєво, думки швидко розвиднілися, стали тривожними. Ранній, дуже ранній дзвінок! Навряд чи хтось навіть із близьких або друзів будив би так рано: не було ще й п’ятої. На вулиці нічна осіння похмурість і сирість. На шибках перший іній, що розтанув по їх краях. Я запалив світло. У кімнаті було незатишно, стіл, як завжди, завалений книжками, рукописами. У голові паморочилось. (Ліг я пізно, в останні дні був геть заморочений. Одне слово, зелені двері з уеллсівського оповідання з’являються завжди у найменш слушний момент, ти знаєш…)

Я натиснув кнопку зв’язку. Екран порожній — по ньому снувалися світляні ниті, мовби павук плів павутиння. Дзвоник деренчав нудно й жалісливо. Це був автомат, з’єднаний з лабораторією та фітотроном. Ось уже два роки, як він мовчав, я навіть забув, який у нього голос. Виявляється, у нього жіночий голос і приємний тембр. Суть повідомленого була невиразною, кілька заяложених фраз на зразок: «виявлено відхилення хімічного складу в робочій камері фітотрона…», «спостерігається порушення теплового режиму та зменшення концентрації азоту…», «тепловий режим не відповідає програмі досліджень». Можна було подумати, що автомат вигадує. При всьому бажанні фітотрон усе ж не так просто вивести з режиму: для цього, мабуть, потрібне пряме попадання прямого метеорита або дев’ятибальний землетрус.

За якихось п’ять хвилин ель домчав мене до трикупольного, легенького, наче дим, головного корпусу. Назустріч мені біг довготелесий чоловік у капелюсі — Нельга. Мені чомусь не хотілося зараз бачити Нельгу — чоловік він вельми добросовісний, але мало привабливий. Завжди нелегко уявити, що Нельга скаже з приводу будь-якої події, і сама його присутність після цього стає мовби зайвою, необов’язковою. У тайниках моєї свідомості виникала часом дивна думка: адже з часом я, очевидно, буду схожий на нього. І це було неприємно, коли по щирості.

Ми зіткнулися біля входу; двері розчинилися, Нельга зняв капелюха і перший побіг усередину. Перед нами постала зала, кілька лабораторій, з’єднаних лабіринтами переходів, стерильні камери для нових плеканців фітотрона, пластикові стіни та перекриття, генератори клімату й світла, зволожувальні пристрої, апарати та машини роси, дощів, вітрів.

Широкими коридорами ми рушили в другу залу, а ліворуч і праворуч вгадувалися просторі ніші, склепінчасті галереї, то затінені, то освітлені скупим білястим промінням штучного місяця, що ховався у кронах дерев. А високо над нами, в чорних розривах між північними хмарами, спалахували справжні зорі. І небо із зоряними вогнями видавалося другою стелею, навіть ще реальнішою, ніж перша, майже непомітна, невагома, напівпрозора. А поряд з нами шуміло листя. Можливо, якби стали вони більш живими, ці полонені рослинні велети, розповіли б про урагани в далекому краю, про тривожні перегуки перелітних птахів, про химерні сліди й нетрі, про південні сузір’я — дивовижні острови в нічному океані. Тоді добре послухати їх…

Нельга безпомильно знаходив дорогу. Його чіпка пам’ять утримувала всі виходи з лабіринтів, усі закапелки цього рукотворного зеленого раю. «Наче автомат», — подумав я заздро. Я ледве встигав за ним, і в голову, хоч як дивно, забрідали думки майже сторонні. Збентеження трохи вляглося, трохи втишилося, ледве я опинився тут, у звичній обстановці. Сім років тому це був, коли можна так сказати, один-єдиний квартал майбутнього міста. Щороку площа збільшувалась удвічі. Деінде ще відступали ліси й савани, а тут врунисте море розхлюпувалося дедалі вільніше. Тепер у ньому легко було заблукати, якщо, звісно, не звертати увагу на світляні знаки та сузір’я лампочок, що мовби ширяли в повітрі.