Сім стихій
Шрифт:
Я підняв ель ще вгору, і машина опинилась у найвищому ряду, серед террапланів та лайнерів. Їх було не так уже й багато цієї вечірньої пори, і за ними тягнулися світлі шлейфи — заряджені частки рекомбінувалися, даючи це м’яке неяскраве світіння, особливо помітне над сопками, які оточували місто.
Вечірні вулиці внизу нагадували потоки. Вони зливалися зовсім як річки, мчали до озер-майданів з миготливими вогнями, тягнулися до приморського бульвару. Щоб передати естафету синіх, жовтих і червоних вогнів маякам та кораблям.
Я спрямував ель на південь. Внизу вгадувалися головні магістралі. Мені спало на думку, що ще Леонардо да Вінчі запропонував проект багатоярусного міста. В його ескізних зошитах з’являлися начерки
— І все ж численні проекти містобудівників тих років, та й пізнішого часу на подив пласкі — в буквальному розумінні слова, звичайно. Хтось придумав країну Пласковію — гладенький аркуш без третього виміру, без висоти. Помешкання пласковитів, її жителів, — квадрати із стороною, що відкидається, — дверима. У такий дім можна втрапити, оминувши двері, переступивши їх, коли, звичайно, попередньо оволодіти нехитрим секретом третього виміру. Сучасному інженерові й архітекторові зовсім необтяжливо оперувати трьома вимірами. Уява наших предків, як мовиться, помітно кульгала, досить йому було покинути звичну пласку твердь земну. Безперечно, подорожі навколо світу і точні спостереження безсторонньо свідчили на користь її тримірності та кулеподібності, але міста ще чимало років нагадували помешкання пласковитів (окремі чудеса архітектури та будівництва, звичайно, до уваги не беруться). Помалу становите змінилося. Вслід за ідеєю багатоповерховості виник той напрямок у містобудуванні, який коли й мав якийсь ґандж, то це — нестримне прагнення до експлуатації саме третього виміру. І все раптом потягнулося вгору, у височінь — не тільки будинки, а й опори мостів, і радіомаяки, і телевізійні вежі, і навіть транспортні стоянки. Здається, в цьому нестримному прагненні до сонця не відставали і самі мешканці міст, про що свідчать антропометричні виміри та журнали мод тих років. Минув час — люди знову повищали, а міста почали рости повільніше. Адже місто повинно вписуватися в срібну оправу річок та озер, у зелені роздолля, у засніжені ліси. Щоб тим, хто у ньому живе, вітер нагадував про весняні повені, про тайгові заповітні стежки і річкові перекати, про широчінь земну.
— Про широчінь земну… — як відлуння озвалася Валентина.
Мій двійник
Іноді складається таке враження, що в редакції керують морським боєм. З’являються бородаті, мов вікінги, хлопці, демонструють морські реліквії на зразок якорів іспанських галеонів, бронзових гармат з човнів Степана Разіна, бортових журналів перших підводних субмарин, заодно з перископами, древніми компасами та гіроскопами, брандспойтами, шматками обшивки та конопляними канатами. Бороданів змінюють франтуваті мореходи у шкірянках та чоботях. Хтось приходить просто потеревенити, а декотрі вимагають організувати експедицію.
За кілька років роботи мені довелося ґрунтовно вивчати двадцять проектів повного перетворення океану. Серед цих проектів були досить сміливі (пригадую, хтось наполягав на тому, щоб океан повністю осушити і всю вологу сконденсувати на навколоземній орбіті — так її нібито зручніше розподіляти по всіх материках).
Люд у нас бувалий, до всього звичний. Нас не здивуєш морською екзотикою. Навіть листа інопланетянин можна подати як подію цілком буденну, таку, що потребує ділового обговорення. Для початку я обрав Андрія Нікітіна, наймужнішого серед колег, але справжнього непротивленця, який нездатний рішуче наполягати бодай на жодній правці чужої статті (коли його друзі роблять це за нього,
— Що з тобою сьогодні? — спитав я спантеличено.
— Вибачай, у змову з тобою не увійду. Не можу. Вчора…
І він розповів мені сумну історію про свої злощасні редакторські пригоди. Я заспокоїв його як міг і почав обмірковувати становище.
Кого захопити ідеєю листування? Може, одразу до шефа? А коли не пощастить: угадувати настрій я не вмію, а шеф — людина складна, навіть суперечлива. Журналіст легко зрозуміє мене: стаття має пройти такою, якою я її напишу, творчість по черзі все зіпсує. І буде просто стаття, а не відповідь Аїрі.
Я на мить уявив, який вигляд усе це матиме: ось вона бере журнал, ось сідає в крісло, знаходить потрібний мікрофільм…
Мабуть, вона усміхнеться, коли побачить свій портрет, — навряд чи малюнок вийде вдалим. А може, художник вгадає? І схожість її подивує? Тоді вона замислиться, пригадає подробиці першої зустрічі.
Я хвилювався, мене доймали безконечні запитання, здається, я навіть не спав одну ніч, обмірковуючи ситуацію, готуючись до розмови… Потім пішов до шефа і виклав ідею.
— Це буде оповідання, — підсумував я, — оповідання з вигаданими героями. Простіше кажучи, фантастичне оповідання.
Він суворо поглянув на мене, поправив окуляри й одразу ж дав зрозуміти, що не збирається робити винятків. І річ тут зовсім не в самому задумі. Відповісти можна (мене вразила його незворушність). Річ тут у жанрі. Не оповідання потрібне й не нарис, а стаття… про проект «Берег Сонця»! Про Аїру — ні звуку.
— Проект має найбезпосередніше відношення до океану, — мовив він добре поставленим голосом, і я впевнився, що опиратися безглуздо.
— Хай буде стаття, — погодився я, — але…
— Стаття, — раптом лагідно підхопив він, — гарна стаття, а не лист міфічній героїні з оповідання.
Он воно що! Він не повірив у жодне моє слово. Як же інакше — істину знали тільки троє, до того ж один із цих трьох — журналіст… Якась мана: Аїра мовби передбачала такий хід подій і безневинний жарт шефа — теж, вона писала мені про статтю. Шеф тільки повторив те, про що вона повідомила у своєму листі два місяці тому.
Та ж сама думка промайнула у мене, коли я виходив з просторого кабінету шефа з апаратом повного міжконтинентального зв’язку. «Це попередження, — подумав я. — Аїра попереджає мене, нас — попереджає про те, як може скластися доля проекту «Берег Сонця». Вона хоче, щоб ми були обачними, щоб у нас стачило снаги завершити проект! Навіщо це їй? Та дуже просто: коли ми оволодіємо всією енергією Сонця, ми зможемо послати до Близнят скільки завгодно кораблів. І хіба знайдеться інший спосіб вирятувати тих, хто їй дорогий?» Я здогадувався, правда, не зовсім певно, як треба писати статтю, в якому ключі.
Тижнів через два Нікітін несподівано запитав:
— Як справи з листуванням?
Я навіть не зразу второпав. У його очах було здивування. Я трохи поміркував — і розповів йому. Розповів багато про що…
Він був схожий на мене. Мій справжній двійник. Таким ось, певне, був і я років із двадцять тому. Хай послухає.
— Ось за що доведеться взятися, — сказав я, — кожен з нас якоюсь мірою відкриває нові істини або прагне до цього, але ж саме я був фізиком, ти знаєш. Тоді все видавалося простішим, особливо спочатку. Вічно хвиляста астата заповнювала безмежний світ, а закони фізики чимось скидалися на чарівну паличку, за допомогою якої раз і назавжди можна навести в ньому лад. Мені гадалося, що мій наставник Лайманіс поглядає на мене з повагою і надією. Якось він приїжджав до нас у редакцію. Симпатичний дідуган… справжній учений.