Сім стихій
Шрифт:
Надто пізно… Внизу, на дні, спалахнуло багрове око підводного вулкана.
Поштовх. Різкий удар. І ще…
Вона спрямувала апарат нагору. Досить було йому, як дельфіну, ковтнути повітря, лишитися на плаву, і удар хвилі був би не такий уже й страшний. Вона не встигла.
Невидимий екран наздогнав її. Енно бачив: лишалося метрів із тридцять до поверхні, коли Валентини не стало.
Навігатор дослідницького судна «Гондвана» Енно Рюон — керівництву Міжнародного геофізичного центру:
«23 листопада ц. р. о 8.09. у точці, розташованій за тридцять кілометрів на північний схід від атолу Еаури-пік, виявлено
Пляма жовто-зеленого кольору досягла наступного дня діаметра дванадцять кілометрів і чітко вирізнялася на тлі яскраво-синьої океанської поверхні у сусідніх районах. Припущення про утворення нового острова невдовзі підтвердилося. З огляду на те, що над океаном опустився легкий туман, окремі етапи народження острова простежити не вдалося. Загальний хід явищ схожий на підняття океанського дна поблизу острова Нісінодзіма у 1973 році.
Посланий до місця подій геофізичний терраплан підтвердив висновок про виникнення нового острова і провів зйомку в інфрачервоних променях. Зібрано зразки виверження порід, уточнено новий профіль дна, з’ясовано, що видимість довкола раптово погіршилась у зв’язку з тим, що невдовзі після виверження над водною поверхнею піднялася хмара пари. Чітко видно чорні частки вулканічного попелу та широкі й довгі білі смуги — легкі вивержені породи, за складом та властивостями близькі до пемзи.
Зйомки завершено. Координати острова уточнено.
Окрема думка: пропоную назвати новий острів іменем Валентини АтрЬвої, яка виконувала завдання згідно з програмою «Афаліна» і загинула під час виверження».
Про що ми говорили з нею у день знайомства?.. Я пригадав: вона казала про потоп, про повінь від того, що лід тане. Колись, ще дівчам, намагалася вона вирахувати вміст вуглецевого газу в повітрі — тоді про це писали ще частіше, ніж зараз. Зізналася: їй було лячно, що океан почне наступати. Дві-три необережні статті — і в ній оселилася тривога. Дивна забаганка — розмірковувати над проблемами, які хвилюють дорослих.
— Мені уявилося, що я здатна в цьому розібратися. Те, що писали й казали, помалу почала приймати за несерйозне. Стиснувши кулаки, я ладна була сперечатися з ким завгодно. Я пам’ятала: за півтора століття вуглекислоти атмосфері додалося на одну чверть. Через це планета могла перетворитися на велетенську теплицю: молекули вуглекислоти затримували інфрачервоне випромінювання від поверхні Землі. Мовби хтось накинув на земну кулю тепле покривало. Діяв й інший фактор: пилова хмара над континентами. Дим з фабричних димарів та частки ґрунту з розораних полів, вихлопні гази двигунів…
Як усе це впливало на клімат? Пилова хмара не пропускала сонячне світло до Землі, сприяла охолодженню планети. Вуглекислота і пил діяли у прямо протилежному напрямку. Загальна картина майже не піддавалася розрахункам. До того ж усе довкола безперервно змінювалося: з’являлися іонольоти, геліостати, магнітні поїзди, нові й нові двигуни та види транспорту. Якби розтанув лід Північного Льодовитого океану, то лиха ще не сталося б: колись океан звільнявся від криги влітку, а взимку знову вкривався не таким уже й товстим шаром. Води, звичайно, стало б більше: її загальний рівень піднявся б на 20–30 сантиметрів. Це не страшно. Але ось якби почав танути двокілометровий лід Гренландії й Антарктиди, наслідки могли бути катастрофічними. Вода піднялася б на 50–70 метрів. Дном моря стали б Нідерланди, частина Північної Європи, Канади…
І хоч як це парадоксально, захист від вод океану людина могла б знайти у того ж океану. Його простір очищав повітряні маси від вуглецевого
Проте вуглецевий газ, що міститься у воді, при деякій критичній концентрації, зрештою, розчинить тверді форми карбонату кальцію, наприклад, арагоніту. Це означає, що почнуть розчинятися мушлі молюсків.
…Усі перехрестя її розмірковувань вели до таємниць океану.
Я ще раз пригадав цю розмову з Валентиною, проте вже значно пізніше, через кілька років. Випадкова зустріч з Ольховським (він ледве впізнав мене), і я зрозумів, яким важливим було те, про що вона колись казала. Вуглекислота нагромаджується на дні морів, пояснював Ольховський, у ґрунті, в придонних шарах. Всюди, де відбувається окислення органічної речовини.
— Ми вже залишили пам’ять про себе, — Ольховський був у песимістичному настрої, його колючі очі потемніли, він постарів або ж надто втомився. — На дно осідають кістяки тварин, їх рештки. Ще трохи, і ми знищили б ці безцінні для нас сліди життя. Ви, звичайно, пам’ятаєте «Гондвану». Так ось, нині десятки таких дослідницьких кораблів переконали нас у тому, що ми стояли на самій межі: вуглекислота справді розчиняла мушлі. Уявляєте, яких би прикрих розчарувань ми завдали нашим нащадкам, не залишивши їм не тільки живих молюсків, а й навіть їх викопних решток? У тім-то й річ, що коли ми наблизилися до межі дозволеного, вживати якихось заходів було вже пізно. За молюсками неминуче вимерли б й інші види: океан перетворився б на величезну порожню калюжу. Спочатку ми знаходили те, на що сподівались: у північних морях від мушель астарт, йольдій та портландій — так називаються ці молюски — лишилася тільки темна зовнішня плівка, яку так легко зішкребти з мушлі ножем. Називається вона періостраком. Цей м’який роговий шар — усе, що нагадує про життя мешканців дна.
Проте винна в цьому не тільки людина: вуглекислота, образно кажучи, прилипала до дна, і бактерії, що розкладали органіку, поповнювали її запаси.
Потім уже їм почала допомагати людина. П’ятнадцять років тому ми знайшли рогові шари тропічних молюсків — їхня вапнякова частина розчинилася повністю. Це вже було страшно, бо то вже пам’ять про людину. Без її творчої, будівничої діяльності (Ольховський саркастично усміхнувся) природа встигала упоратися з шкідливими впливами. Так, ми змінили енергетичний баланс, але дрібниці лишилися: подекуди диміли димарі, випробовували двигуни, хтось експериментував із сухою перегонкою, десь чаділи хіміки. Дрібниці… проте тільки в порівнянні з технікою сьогоднішнього дня. А за мірками, що їх дозволяє природа, допускати цього ми не маємо права. Не маємо права. Знаєте, — усміхнувся він, — я не прихильник того, щоб охороняти кожного метелика на тій підставі, що втрачене крильце комахи змінить майбутнє. Ні! Ви можете розтопити айсберг, засипати озеро, коли так потрібно, відвести течію річки в нове русло, прорубати арктичну ополонку. На майбутнє це не вплине. Час загоїть ці рани, які ми заподіяли планеті. Важливо не переступити небезпечну межу. Де ця межа? Раніше до неї було далеко. Потім ми наблизилися до неї. Природа не встигала відійти після наших ударів.
Він уважно спостерігав за мною, ніби намагаючись угадати, збагнув я його так, як він хотів, чи ні… А мені раптом стало незручно. Він був схожий у пі хвилини на проповідника. Він тисячу разів мав слушність. Але ці його проповіді могли бути винними у тому, що Валентини немає. Хіба не його волю вона виконувала? І з несподіваною симпатією подумав я про сміливих, одчайдушних людей, які не замислювалися колись над майбуттям, а підкоряли природу своїм бажанням. Химерна, короткочасна думка. Людина дедалі більше втрачала право порядкувати на планеті. І в цьому винна була її могутність.