Сад спочилих котів
Шрифт:
Наплічник на спині спочатку здавався нестерпно важким.
Далебі, ще ніхто не наважувався подолати рівнину на машині. Хоча на просторі зустрічалися й верхові тварини… Тільки згодом мандрівник дійшов висновку, що волочити й ноги, і наплічника на собі таки легше, ніж правити твариною, захищати її та ще й, аби не здохла з голоду, шукати пасовиська, де можуть підстерігати різні небезпеки. По суті, торба легшала. Чоловік трохи зморився, проте знав, що наближається до місця, де перепочине.
Того ранку, коли в торбі вже нічого не залишилося, подорожанин запхав її собі за пояс, та ледве розвіявся туман, помітив неподалік комини сільських хат.
Здавалося, що до першої хати попереду — подати рукою, проте він зміг добратися до неї тільки через багато годин, виснажений від голоду та розпачу.
Поки ж минав ту смертоносну рівнину, йому стало цікаво: на цьому селі всі чутки уривалися; звідки тоді про нього знали ті, які стверджували, що туди ще ніхто не міг добратися, чи розповідали, що ніколи там не були й не відпочивали. Чоловік зненацька збагнув, що цілу мандрівку тішив себе дитячою надією, уявляючи, як добереться в кінці цієї дороги до села, ще й до села, про яке йому розповідали так детально. День при дні, ніч у ніч він усе більше розумів, що розповіді були переважно брехливими, принаймні всі вони спиралися на непідтверджені, недостовірні знання, утім, існування села чомусь ні на мить його не образило. Оскільки його ніхто ще не бачив, воно могло виявитися просто казкою. Та тільки село стояло навпроти.
Нарешті він добрався до нього. Постукав у перші ж двері — його привітно зустріли. Так, наче знали, чому прийшов. Накрили на стіл, напоїли айраном. Потім розстелили на долівці матрац.
Розплющивши очі, мандрівець побачив довкола себе зо п’ятнадцять-двадцять селян, котрі чекали, поки він проснеться. Він привітався, ті поцікавилися, як його здоров’я; потім усі разом поговорили про повітря, воду, землю та вогонь. Цей край ряснів травами, ряснів урожаями; тварини були ситі, люди — разом із ними. Цього року затяглася осінь, спізнилася зима. Селяни завжди раділи гостям. Вони знали, що до них багато хто прагне завітати, проте ніхто не добирається, та й годі. Найстаріший чоловік на селі, хоч і зігнутий, мов дуга, але з молодечим голосом, розповідав, як за все життя бачив тільки одну людину, яка прийшла з того боку рівнини… Але…
Старий раптом затих. Слухачі ж, не зронивши ані пари з уст, чекали — не перебивали діда чи то із сорому, чи то з поваги. Проте той мовчав і мовчав.
Лише згодом подорожанин збагнув, що всі чекають його. Відтак ледь хриплим, шанобливим голосом запитав старого: «Та людина піднялася на узгір’я?»
Почувши ці слова, селяни, всі як один, раптом звели дух. У зачиненій кімнаті наче нізвідки подув легіт.
«Я тоді був зовсім малий. Не знаю: піднімалася вона чи ні, — відповів дід, утупившись очима поперед себе, — але ж якби піднялася, то про це переповідали б і понині. Дійшла б і до мене черга переповідати онукам. Очевидно, той чоловік вирішив не підніматися й повернувся. Хтозна, як розлютилися на це наші селяни… Відтоді вони про нього не згадували, тільки добре пам’ятаю, що бачив його. Навіть на схилі літ нічим інакшим не можу це пояснити… Мабуть, він повернувся…»
Потім знову запала тривала мовчанка; тут якийсь юнак надломленим від хвилювання голосом видавив із себе: «А ви?…»
«Так, — відповів гість. — Я справді прийшов піднятися».
Відтак устав, прочинив двері й вийшов надвір. Гордо підвів голову й подивився. Навпроти у всій своїй пишноті здіймалося узгір’я, котре дорогою
Мені було нелегко сюди добратися.
Але знаю, що далі буде ще важче.
Не тому, що складно дертися вгору, а, власне, через сам підйом. За ним не бачитиму ні ранку, ні вечора, це буде рух, коли не визначиш ані часу, ані швидкості.
Я тисну селянам по черзі руку, з кожним по черзі прощаюся. Цього разу торба в мене легка. Селяни напучують: усюди, де зупинятимуся на привал, знайду, що з’їсти, знайду й траву, і питну кришталево-прозору воду.
Певна річ, вони знають дорогу лише до одного місця, далі не піднімалися. Але й звідси видно, що там удалині теж ростуть дерева, є багато води. Хай там що, а так має тривати до перших смуг туману, що кружляють довкола вершини. Кружляти: блукати, вештатися; кружляти: натикатись одна на одну, змішуватися так, що не роз’єднаєш; кружляти: переплітатися так, що не розплутаєш. Мабуть, так потрібно було думати.
Край, що розкинувся на тій вершині, — одне з найвищих місць. Я знаю. Чимало сміливців із покоління в покоління плекали в серці мрію добратися, піднятися до того місця. Я знаю. Адже з покоління в покоління переказувалася прадавня легенда, що звідти видно цілу країну, усе її минуле, теперішнє та майбутнє. Навіть трохи вищих місць на цій землі, самому лоні країни, мабуть, просто немає. Цього я не можу знати. Утім, точно відомо, навіть у книжках написано: жодну з решти гір не розгледиш із вершини цієї.
Рівнина внизу, либонь, додає цій височині ефектності. Так і є, либонь. Зрештою, за винятком цього регіону, рівнинна вся країна. Так вважається. Письмові джерела наводять різні цифри щодо висоти гори, проте кожен знає, що її-таки не можна вважати по-справжньому високою. Тим паче, якщо пильно оглянути схили, то можна виснувати, що дорога на вершину — не важча, ніж на звичайний пагорб чи курган.
Отак ми гадаємо, вирушаючи в дорогу. Тільки навряд чи це спливе в голову пізніше. Я хутко віддаляюся од села, звертаючи на круту стежку.
«Переплелись дороги, мов нитки». Шаблонні, заяложені слова. Думка застрягає на них. Чи вони застрягають у думках. Мов нитки…
Діти обожнюють гратися, чи, точніше, коли я був дитиною, обожнював гратися нитками. Тоді вони нітрохи не були схожі на дороги. Чи скажу так зараз, чи зможу так сказати? Атож, нитки. Відмотується, одривається від клубка нитка, змотана в клубок, який поцупиш із пуделка на голки так швидко — не встигнеш й оком моргнути — нитка, що біжить, мов цівка води, звивається, мов змія, закручується, мов літера…
Висмикнеш із нитки волокнину — за нею ще одну, ще одну. Висмикуєш ті волокнини навмання, миттю викидаєш, більше на них не дивишся. Нитка, що залишилася, — як не дивно, залишилася — якоїсь миті поважно завмирає, та в ній оживають спомини про воду, про змій, про письмо — відтак сама по собі починає ворушитися, далі — зненацька звиватися, допоки не скрутиться в зморщений жмуток. Тоді ти мнеш цей жмуточок між пальцями, поки не почорніє, потім — викинеш його. Усе. Далі потрібно знову відривати нитку — од клубка, поцупленого з пуделка на голки, надійно захованого, так що ніхто не знайде.