Сад спочилих котів
Шрифт:
Поки він добрався до містечка, вже сутеніло. Учений знайшов директора вдома. Цього разу на юному вродливому — до слова, відтепер нітрохи не ображеному й не дитячому — обличчі він майже не розгледів розгубленого виразу. Куріпка знову гримотіла. Збираючись сісти в крісло, він раптом зауважив на ньому малесенький пухнатий клубочок. Глянув на бібліотекаря. Чоловік усміхався. «Звичайно, я не відпущу, не вижену своєї куріпки… Гадаю, поки воно виросте, то звикне до неї…» Учений взяв той пухнатий клубочок в обійми. Кошенятко навіть не прокинулося.
Він розповів, чому приїхав. Бібліотекар знову майже не розгубився.
— Тепер я відверто розповідаю всім, що вирощую тюльпани. А ви — синю троянду. Також що ви культивуєте в лабораторії альсаламандри, про яких ідеться в старих
— Я вирішив вивести з неї тюльпано-троянду або ж трояндо-тюльпан, хоч як воно зветься…
Бібліотекар таки на мить розгубився.
— Я подарую вам будь-скільки цибулин, — відповів він. — Коли виведете її, покажете мені? — відтак трохи помовчав і запропонував: — Переночуєте в мене сьогодні?
Той не відмовив. Директор навіть не сподівався, що вчений погодиться. На вродливому обличчі засяяла усмішка.
Ополудні вчений посадив цибулини, які дав бібліотекар, у горщики до троянд — до зелених троянд. Відписуючи мерові лист під грифом «Надзвичайно секретно», він повідомив, що сподівається найпізніше через півроку виконати його прохання. Віднині він збирався проводити серед горщиків із квітами щонайменше кілька годин на день; спостерігати, експериментувати. Чекати результату. Чекати, ніби на власну смерть.
Відтоді, як він одержав лист од мера, минуло понад тридцять годин. У відповіді, написаній під грифом «Надзвичайно секретно», учений зазначив, що мерові надали неправдиву інформацію, оскільки він цікавиться лише виведенням синіх троянд; утім, якщо муніципалітет надто цього хоче й береться власним коштом придбати цибулини, то він як учений (хоча така справа виходить далеко за межі його професійної сфери) може провести відповідний експеримент у своїй лабораторії; щоправда, ті досліди, котрі в ній тривають, наразі унеможливлюють цю роботу. Зате він може допомогти Ботанічному музеєві забезпечити чимало специфічних умов, необхідних, щоб виростити надзвичайно рідкісну рослину, ще й напрочуд схожу з тюльпаном, на ймення альсаламандра — та вже культивується в його лабораторії задля особливих експериментів.
Але тільки листом справа не обмежувалася. Потрібно було попросити бібліотекаря написати статтю про почерпнуті з давніх манускриптів знання; надрукувати її в котромусь із наукових журналів, що їх ніхто не читав і не бачив; відтак підсунути цей часопис зі статтею якомусь молодому газетяреві. Роздмуханий до сенсаційних розмірів матеріал в одному зі скандальних видань мав неабияк зацікавити та сколихнути суспільство. Єдина загроза існувала для тих, хто спробує скуштувати два листки… Щодо решти…
Відтоді, як він одержав лист од мера, минуло понад тридцять годин
Учений зайшов у лабораторію. Попросив старшого помічника відірвати від альсаламандри один листочок. Усі здивувалися. Проте давно звикли, що той двічі не повторює. Йому піднесли листок. Не залишаючи нікому жодної миті на роздуми, науковець скрутив його, пхнув у рот та, чимдуж пережувавши, проковтнув. «Спочатку експеримент треба проводити на собі», — прокоментував він. Затим переглянувся з двома помічниками, котрі супроводжували його в плаванні, — усі троє всміхнулися. Раніше він із ними вже не раз обговорював дію листка. Ці чоловіки казали тільки правду. Хоча за бажання могли спокійно щось приховувати — ніхто не примушував їх говорити. Дія листків, які вони скуштували в човні, відчувалася під
Адже команда науковця ще ні на кому не випробовувала цього другого листка. Вона припускала, що інформацію, почерпнуту з манускрипту, можна підтвердити експериментально, однак досліди, поставлені на тваринах, ніколи не принесли б їй надійного результату. Єдине, що залишалося вченому — провести дослід на собі. Окрім того, книга не давала точного визначення цьому божевіллю. Стати жертвою наукової спроби для нього було тим самим, що й зазнати нещасного випадку на роботі, від якого не застрахована жодна професія. Що не кажи, а ця пригода або швидко забулася б, або чітко підтвердила б інформацію, почерпнуту з манускрипту, і спрямувала подальші дослідження у відповідне русло. Щоб покласти край цій справі, досить було підійти до горщиків з альсаламандрами без жодних масок та пов’язок і зірвати кілька листочків. Зрештою, він міг і сам будь-коли потайки з’їсти другий листок — цьому ніщо не перешкоджало. Важливо тільки, щоб під час експерименту поруч не крутилися члени команди. Це були останні слова, які змусили замислитися помічника, зобов’язаного охороняти його. Оскільки вчений відтепер говорив те, що думав, команда могла завадити йому, лише тісно зв’язавши… Якщо вони на це на важаться… «Гаразд, — відповів помічник-охоронець. — Робіть, як знаєте. Ми почекаємо біля вас».
Тоді вчений сказав, що не їстиме другого листка, допоки йому не принесуть третього. Помічник-охоронець раптом збагнув, до чого все йде. Решта ж команди, мабуть, не сприймала того, що відбувається, поза рамками досліду, як і, либонь, досі нітрохи не припускала, що після другого листка потрібно буде з’їсти третього… Одначе охоронець…
Підступивши до вченого, прошепотів йому на вухо: «Нащо?»
У відповідь той тільки стиснув йому зап’ясток.
Він уже з’їв другий листок, третього тримав під рукою; третій також чекав на нього. Учений блукав очима в різні боки, переводив їх з одного помічника на іншого.
Божевілля вилилося в жахливий різкий біль. Через півгодини після того, як проковтнув листка… Він ледве стримувався, щоб не заверещати, міцно зціпив зуби; почав кидатися з місця на місце. Цей біль змушував волати кожну жилу. «Тварини цього не могли передати, — спробував він прошепотіти якоїсь миті. — Все моє тіло немов роздирають на шматки». Потім витріщив очі — з горла виривався здушений хрип. Учений бився головою об стіну. Він приготувався, що помічник — той, що охороняв його — зараз простягне третього листка. Утім, серце не погоджувалося. Учений раптом угамувався, видавив із себе немічним голосом: «Я голодний». Затим вирвав третього листка з рук помічника. Через десять хвилин з кабінету в кабінет, з лабораторії до можновладців, від них — у друковані видання, на радіо й телебачення розлетілася звістка: «Видатний учений… унаслідок експерименту… передозування… скінчився…» Повідомлення склав та розіслав головний асистент, що не скуштував жодного листка. Охоронець, зобов’язаний тримати вченого під наглядом, мовчки курив цигарку.
Він ще ніколи не бачив, аби хтось реготав перед смертю. Про це й міркував.
Відтоді, як учений отримав лист од мера, минуло понад тридцять годин.
Він нашкрябав на першому-ліпшому аркуші паперу запрошення на кілька рядків, попросив помічника-охоронця занести його в друкарню. Той мав дочекатися, поки з друкарського станка зійде рівно тридцять вісім примірників. На дванадцяти з них мало бути написано: «вас разом із дружиною», решта адресувалася одній особі. Запрошення розіслали мерові, деяким можновладцям, присутнім на попередньому зібранні; людям, які поширювали плітки про те, що вчений культивує тюльпани, та кільком його друзям.