Садівник з Очакова
Шрифт:
— Що ж це за плівка така? Сто баксів за проявку! А за друк — двісті?
— За проявку і друк разом. Пам’ятаєш, я тобі про Очаків п’ятдесят сьомого року розповідав, а ти не вірив? Так ось, плівка звідти. Я тобі потім фотографії покажу!
— Що ж там на фото? Ти ручкаєшся з Хрущовим? То це можна і в фотошопі зробити!
Ігор махнув рукою.
— Ти не ображайся, — посміхнувся Колян. — Є одна погана новина: планують заборонити суміші для паління…
Ігор насупився. Помітивши
— Знаєш, ти теж можеш мені не повірити, але я збагачуюся день у день, і маю в кишені докази! — промовив він і знову виклав на стіл пачку стодоларових купюр.
— Це від дружини бізнесмена, якого ти хакернув? За незабутню ніч?! — уїдливо запитав Ігор.
Колян заперечливо похитав головою.
— Це від знайомого дружини бізнесмена, який попросив хакернути листування його партнера по бізнесу!
Ігор подивився на пачку доларів, потім озирнувся на всі боки, перевіряючи, чи не стежить хтось за ними в цей момент.
— Сховай, будь ласка! А то якось неспокійно…
— Ні, ти мені скажи: віриш мені?
— Бачу і вірю, — спокійно відповів Ігор. — Тільки тобі що до того?
— Мені це важливо для впевненості у собі. Це тільки аванс, коли все зроблю, стільки ж отримаю!
— Роботу в банку тепер кинеш? Там же копійки платять?
— Навіщо ж її кидати? Нехай буде, я там не втомлююся, та й комп’ютери в банку потужні… А в тебе настрій щось не дуже, я бачу, — Колян нахилився до приятеля, зазираючи в обличчя.
— Нормальний настрій, — Ігор спробував посміхнутися. — Просто не люблю дивитися на долари в пачках. Напевно, відтоді, як ми продали квартиру в Києві…
— А-а-а, — розуміюче протягнув Колян. — Ностальгія по Києву! Нічого, розбагатієш, купиш собі іншу квартиру. А я ось тобі заздрю! За п’ять хвилин від дому — ліс, можна в будь-який час шашличок на природі організувати! Давай на днях зробимо? З мене — м’ясо, з тебе — дрова і пиво.
— Давай, — відразу погодився Ігор.
Вже попрощавшись з Коляном, Ігор подумав, що треба було їм таки випити по пиву. Може, і розмова тоді б вийшла інша.
З Подола на Прорізну Ігор добирався півгодини. Двері в фотостудію були зачинені, і Ігор натиснув на дзвінок. Відчинив Ігор-фотограф, проте зайти не запропонував.
— У мене замовники, я працюю, — сказав він, ховаючи сто доларів у нагрудну кишеню картатої сорочки з гострими комірцями. Верхні два гудзики були, як і перше, розстібнуті. — Залиште номер свого мобільника. Я зателефоную, коли зроблю!
Небо просвітліло і піднялося трохи вище. Під ногами блищав мокрий асфальт. Ігор зупинився перед входом у метро «Золоті Ворота». «Під'їхати до вокзалу чи пройтися пішки?» — подумав. І вирішив пройтися.
15
Перед
Годинник показує пів на десяту. У вітальні мама телевізор дивиться. На вулиці темно. Ігор приліг на ліжко.
«Подрімаю годинки дві, а потім Очаків провідаю, — подумав. — Може, Іван ще кілька касет нафотографував?»
Голова — на подушці, очі дивляться в стелю.
— А що, як попросити Іванка мене в місті сфотографувати?! — виникла несподівана думка і викликала посмішку на устах. — Що тоді Колян скаже? Повірить чи запише мене в аси фотошопу? Хоча він напевне знає, що в комп’ютерах я навіть не «чайник», а «праска»!
Кумедні вечірні думки наближають сон. Ось Ігор і задрімав, не помітивши, як це сталося. А коли прокинувся від якогось внутрішнього неспокою, годинник показував пів на першу. В будинку і всюди стояла тиша.
Ігор встав, одягнув міліцейську форму. Пройшов навшпиньках в кухню, де випив чарку коньяку.
Із присмаком коньяку на язиці вийшов з дому і тихенько зачинив за собою двері. Хоч намагався йти тихо, закаблуки чобіт стукали по бруківці.
Скільки часу в нього зазвичай забирала дорога до зелених воріт Очаківського винзаводу? Хвилин двадцять? Півгодини?
Ігор вдивлявся вперед очима, звиклими до темряви. Нарешті з’явилися знайомі вогники. Наблизились зелені ворота. Ігор зупинився біля під’їзного майданчика.
Навколо тиша, за ворітьми також тихо. Постоявши хвилин п’ять, Ігор пішов вже знайомою дорогою. Ноги самі привели його до будинку Івана Самохіна. За кухонним вікном горіла свічка. Ігор зрадів: хтось не спить і відчинить йому двері.
Не спав Іван. Він сидів за столом і читав «Довідник винороба», готувався до вступу в Миколаївський торгово-промисловий технікум. Побачивши у вікні знайомого «міліціонера», він не здивувався. Просто встав і вийшов у коридор, щоб впустити в дім пізнього гостя. Гість першим ділом стягнув з ніг чоботи і поставив їх під стінку.
— Щось ви сьогодні пізно, — зауважив ніби мимохідь хлопець.
Пройшли в кухню. Іван видер з перекидного календарика листок, зробив його закладкою в довіднику і закрив книжку. Дістав з-під столу сулію з вином. Налив дві склянки.
— Новини є? — запитав його Ігор.
— Угу, — кивнув хлопець. — Є записка від лікаря, але там медичною мовою написано все, я нічого не розібрав…
— А нові фото?
— Дві касети.
— Чисті касети ще маєш?
— Три плівки, — відповів Іван.