Садівник з Очакова
Шрифт:
— Без форми не зможу, — жалібно промовив Ігор. — Але о шостій буду, точно!
Валька кивнула і відразу перевела погляд на бабусю, яка роздивлялася її кнутиків.
— Беріть, беріть! Для себе або для кішки! Смачніші, ніж піщаник! Самі знаєте!
Ігор відійшов. На обличчі розпливлася самовдоволена посмішка. Раптом десь поряд пролунав різкий свисток. Ігор озирнувся і побачив у паралельному торговому ряді сум’яття: якогось пацана, що втікав щосили від міліціонера. Побачив надуті щоки міліціонера, що свистів на ходу у свій свисток і якось незграбно наставляв руки, чи то тримаючи їх напоготові, щоби
Ігор пригнувся, відійшов до другого торгового ряду. Потім боком-боком в інший бік. Пройшов повз молочний павільйон і побачив ще одні ворота — бічний вхід у базар. Вийшов на коротку вуличку і зупинився якраз навпроти «Чарочної» на першому поверсі двоповерхового цегляного будинку. Зайшов. Підійшов до прилавку і завмер, зустрівшись поглядом з жінкою, обличчя якої виражало неспокій і обурення. Бажання замовити п’ятдесят грамів відразу пропало. Він ковзнув поглядом по пляшках, що стояли на полицях за спиною у жінки. Озирнувся, помітив за єдиним столиком двох непримітно одягнених пенсіонерів.
— У вас мінералка є? — запитав обережно.
— Газировка, — відповіла жінка, і обличчя її пом’якшало. — Двадцять копійок склянка.
Ігор витягнув з кишені сотку, простягнув продавщиці.
— А копійок не маєте? Ми ж тільки відчинилися!
Ігор замислився. Згадав, як минулого разу руда Валька йому решту мідяками давала. Сягнув рукою до кишені, витягнув жменю монет і, не дивлячись, простягнув їх жінці.
Вона сама взяла монетку з долоні. Зашипіла газировка, наливаючись у склянку.
Ігор вийшов на поріг «Чарочної», рукавом гімнастерки витер губи, не звернувши уваги на дідуся, який здивовано дивився на нього. Пройшов до кінця вулиці, вийшов до парку з лавками, пофарбованими в яскраво-зелений колір, роззирнувся. Постояв кілька хвилин і повернув назад до будиночка Івана Самохіна.
Проваландавшись кілька годин без діла в домі Іванка, Ігор легко повернувся в домовлений з Валькою час у парк біля базару. Походив по заасфальтованих алеях, вдихнув запашної приморської осені, скосив очі на очаківців, що проходили повз нього, занурені в своє життя і свої проблеми. Потім присів на третю лавку від початку алеї з боку базару. Критично оглянув свою гімнастерку, кинув погляд на чистенькі, ніби нещодавно випрасувані галіфе, на чоботи, які здавались тепер на диво зручними, ніби пошитими «по нозі» досвідченим шевцем. «Вони ж були на кілька розмірів більшими?» — згадав Ігор. Згадав і знизав плечима. Те, що розмір чобіт зменшився, було не найдивнішим з усього, що відбувалося з Ігорем останнім часом. Найдивовижнішим було те, що він прийшов на побачення у 1957 рік з одруженою жінкою, базарною торговкою, від якої, мабуть, і вночі пахне рибою. З жінкою вродливою, молодою, рудоволосою, що мала диявольський вогник і в характері, і в погляді.
Ігор кинув погляд у напрямку базару. Поки дивився, ліва рука витягла з кишені золотий годинник.
Ігор відкрив гравійовану кришку. Годинник показував шосту годину. Права долоня намацала пачку сторублівок, що випирала з правої кишені галіфе.
«Куди б це з нею піти?» — замислився Ігор. Гроші не давали йому спокою. Адже реально він міг витратити
Повз нього поважно «пропливала» жінка в досить елегантному ратиновому пальті мишачого кольору з піднятим коміром. Вона зупинилася, подивилася на міліціонера привітно, з усмішкою.
— Як там Петро Миронович? — спитала вона.
Ігор на мить розгубився. Але тільки на мить.
— У нього все добре, — сказав, також привітно посміхаючись, приховуючи раптову напругу, страх, що зараз пролунає ще якесь запитання.
— Передайте йому вітання від Ірини Володимирівни, він нам обіцяв прислати когось, перед дітьми виступити…
— Я передам, — пообіцяв Ігор.
Дама в ратиновому пальті продовжила свій шлях, а Ігор, дивлячись їй у спину, вдихнув повні груди повітря.
«Начальник міліції чи хто, цей Петро Миронович?» — подумав він і встав з лавки.
Знов пройшовся алеєю. Озирнувся. Рудої Вальки, як її називав Іван Самохін, досі не було. Гарний настрій, стан очікування свята, зустрічі почав потихеньку гаснути. З’явилася нервовість.
— Ще рази два пройдуся алеєю і назад, — вирішив він.
І, розвернувшись, повільно закрокував до базару. Алея раптом видалася йому надто багатолюдною.
Назустріч йшли два армійські офіцери, за ними — ще якісь люди. Офіцери, на ходу розмовляючи, віддали йому честь, він козирнув у відповідь. Козирнув так чітко, наче робив це кожен день багато разів. Сам собі здивувався.
— Ви ніби й не раді? — зупинилася перед ним жінка в хустці. Її очі були на диво знайомими.
Ігор зазирнув в ці очі і широко посміхнувся.
— Ви так замаскувалися! Не впізнав! Вибачте!
— А мені маскуватися легко, — розсміялася рибна торговка. — Волосся сховала під хустку і все — ніхто мене не знає, ніхто не бачить. А якщо не сховати, то у всіх на очах… Присядемо? — вона вказала на найближчу лавку, й одразу, поправляючи своє бежеве пальто, що доходило лише до колін, сіла сама.
— Я боявся, що ви вже не прийдете, — признався Ігор, закладаючи ногу за ногу.
— А ви сьогодні вже когось арештували? — пожартувала Валя.
Ігор заперечливо похитав головою.
— Не люблю арештовувати, — сказав він, підлаштовуючись під її жартівливу інтонацію. — От вас залюбки арештував би, але лише для себе особисто!
— Який сміливець! — вона усміхнулася знову. — Куди ж ви мене, заарештовану, подінете?
Ігор знизав плечима.
— Не у в’язницю, звичайно!
— І на тому дякую! Ви давно у нас в Очакові?
— Ні, я наїздами… у відрядженні…
— Тоді зрозуміло, чому ви такий сміливий! Ті, хто у відрядженні, завжди сміливі, тільки не у себе в місті! Це я знаю! Якби були очаківським, сто разів би подумали перш ніж до мене заговорити…
— Невже вас очаківські міліціонери бояться?
— Не мене, — Валя поправила хустку і сховала пасмо рудого волосся. — А мого характеру! Бо я що, жінка як жінка!
— Давайте прогуляємося! — запропонував Ігор. — Місто мені покажете. Адже я тут нічого не знаю.