Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Тут розсівся кіт, — озвався він ображеним тоном, відсмикнувши ногу, що ткнулася у щось м'яке й пухнасте.
— Багато котів, — зауважив старий Джоліон, переводячи погляд з обличчя на обличчя, — я тільки-но наступив на одного.
Запала мовчанка.
Місіс Смолл сплела пальці й, озирнувши всіх з трагічним спокоєм, запитала:
— А як поживає Джун?
В суворих очах старого Джоліона промайнула посмішка. Джулі дивовижна жінка! Мабуть, ніхто не переважить її вміння бовкнути щось зовсім не до ладу!
— Погано! —
Він промовив ці слова з притиском і знову подивився на Джеймса.
Ніхто не відповів.
Всі відчували, що будь-який крок, будь-яке зауваження може завести на слизьке. І подих неминучої долі, знайомий глядачам грецької трагедії, затьмарив цю тісну, набиту меблями вітальню, де зібралися старі, сиві чоловіки в сюртуках і пишно вбрані жінки, які всі були одної крові і яких усіх єднала невловима родинна схожість.
Та вони не усвідомили її неминучості: адже появу передвісника лихої долі можна тільки відчувати.
За мить Свізін устав. Не буде він сидіти тут, як дурень, такого поводження він не потерпить! Запишавшися ще дужче, Свізін обійшов кімнату і потиснув кожному руку.
— Перекажіть Тімоті, — сказав Свізін, — що він занадто себе ніжить! — і, повернувшись до Френсі, яку вважав «елегантною», додав — Приходь до мене цими днями, поїдемо з тобою на прогулянку. — Нараз йому згадалася та пам'ятна прогулянка, яка породила стільки балачок, і він скам'янів на хвилину, витріщивши осклілі очі, наче силкуючись збагнути значення своїх власних слів; тоді, раптом пригадавши, що йому усе те байдуже, повернувся до старого Джоліона. — Бувай здоров, Джоліоне! Послухай мене, не ходи без пальта, а то, чого доброго, причепиться ішіас чи ще якась хвороба.
І, легенько штурхнувши кота гострим носком лакованого черевика, він велично виплив з вітальні.
Коли Свізін вийшов, усі присутні нишком перезирнулись; кожному було цікаво, як інші сприйняли слово «прогулянка», — слово, котре набуло між ними розголосу й особливого змісту, бувши єдиним, так би мовити, вірогідним фактом, що безпосередньо стосувався туманних зловісних чуток, про які тільки й було мови останнього часу.
Юфімія не стрималась і сказала, захихотівши:
— Я дуже рада, що дядечко Свізін не запрошує мене на прогулянку.
Місіс Смолл, щоб утішити її й розвіяти ніяковість від розмови на таку непевну тему, промовила:
— Ти ж знаєш, серденько, він полюбляє їздити в товаристві елегантних жінок: йому приємно похизуватись перед людьми. Ніколи не забуду, як він колись повіз мене на прогулянку. Ото вже я набралася страху!
Повне старече обличчя тітоньки Джулі на мить аж засяяло від задоволення, потім зморщилось, і очі її налилися слізьми. Вона згадала той далекий день, коли Септімус Смолл повіз її кататися.
Джеймс, який скоцюрбився в низькому кріслі, раптом прокинувся із своєї похмурої
— Дивний він якийсь, Свізін, — промовив він нерішуче.
Мовчанка старого Джоліона, його суворий погляд ніби паралізували всіх. Він і сам був збентежений враженням, яке справили на них його слова, — враження це підтверджувало: плітки, що їх він прийшов сюди припинити, мають під собою серйозні підстави; але гнів його не вщух.
Він іще з ними не поквитався… Ні, ні, ось він їм дасть доброго чосу!
Своїм племінницям старий Джоліон не хотів «давати чосу», з ними він не сварився — молода гарненька жінка завжди могла сподіватися на його милосердя, — але цей дурень Джеймс, а також інші, можливо, трохи меншою мірою, заслужили доброго прочухана. І він теж запитав, як здоров я Тімоті.
Немов відчувши, що молодшому братові загрожує небезпека, тітонька Джулі одразу згадала про чай.
— Мабуть, він уже вихолов, поки ми з тобою розмовляли, — сказала вона, — але Смізер приготує свіжий.
Старий Джоліон устав.
— Дякую, — мовив він, дивлячись просто на Джеймса, — але мені нема коли пити чай, розпускати плітки тощо! Пора вже додому. Бувай, Джулі; бувай, Гестер; бувай, Вініфред.
І без усяких церемоній він вийшов із кімнати.
У кебі його гнів розвіявся: так воно бувало завжди — погнівається уволю, і злість ущухає. На душі в нього стало сумно. Може, він і зав'язав їм язика, але якою ціною! Так, він заплатив дорогу ціну: довідався, що чутка, якій він не хотів вірити, таки правдива, що Джун знехтувано, та ще й знехтувано заради жінки Джеймсового сина! Він відчував, що це правда, але переконував себе, що це вигадка; проте біль, який ховався під його рішучістю, поволі, але невпинно обертався на сліпу лють проти Джеймса та його сина.
Шестеро жінок та один чоловік, що лишилися в тісній вітальні, завели розмову, хоч вона й не дуже ладилася після тієї прикрої сцени; кожне вважало себе зовсім непричетним до пліток і кожне вважало інших шістьох неприторенними пліткарями; тож усі були сердиті й збентежені. Тільки один Джеймс сидів мовчки, стривожений до глибини душі.
Незабаром Френсі зауважила:
— А знаєте, мені здається, що дядечко Джоліон за останній рік дуже підупав. Ви як гадаєте, тітонько Гестер?
Тітонька Гестер здригнулася.
— Запитай тітку Джулію! — відказала вона. — Я нічого не знаю.
Але інші не побоялись погодитися з Френсі, а Джеймс пробурмотів, понуривши голову:
— Він уже сам на себе не схожий.
— Я це давно помітила, — докинула Френсі, — він страшенно постарів.
Тітонька Джулі похитала головою, її обличчя скривилося в жалісній-прежалісній гримасі.
— Бідолашний Джоліон! — сказала вона. — Нікому за ним доглянути!
І знову запала мовчанка; потім усі п'ятеро гостей разом устали, ніби кожне боялося відстати від решти, й попрощалися.