Сага про Форсайтів

Голсуорси Джон

Місіс Бейнз так вигідно одружила трьох дочок, що, на думку багатьох людей, дівчата цього зовсім не заслуговували, бо вони були не вельми привабливі, — таку зовнішність звичайно мають дівчата з найшанованіших родин. Її ім'я значилося в численних добродійних комітетах, що, очолювані церквою, влаштовували бали, вистави, базари, і місіс Бейнз погоджувалася дати своє ім'я, тільки твердо впевнившись, що все організовано як слід.

Вона часто казала, що вважає за потрібне ставити геть усі справи на ділову основу: адже мета діяльності церкви, добродійних організацій, усього на світі — це зміцнення суспільства. Отож будь-які індивідуальні заходи вона вважала за неморальні. Єдиний рятунок —

в організації, тільки організація може забезпечити вам за ваші гроші рівноцінну відплату. Організація — і ще раз організація! Певна річ, старий Джоліон цілком заслужено назвав її «пронозою»— він пішов навіть далі й прозвав її «шельмою».

Всі заходи, які вона освячувала своїм іменем, були організовані так досконало, що на той час, коли каса наповнювалася пожертвами, ці заходи вже скидалися на молоко, з якого зібрали всі вершки людської доброти. Проте, як раз у раз справедливо зауважувала місіс Бейнз, почуття тут зовсім ні до чого. Як бачите, вона була трохи схильна до вченості.

Ця достойна жінка, яку так високо шановано в церковних колах, була одною з верховних жриць у храмі форсайтизму, що день і ніч підживляють священний вогонь перед ідолом бога Власності, на чиєму вівтарі написані священні слова: «Нічого задарма, а за півшилінга дуже мало».

Коли місіс Бейнз заходила до кімнати, то-присутні відчували — в її особі з'явилося щось поважне, і, мабуть, саме цьому вона завдячувала свою популярність, виступаючи в ролі патронеси. Людям, що жертвують свої гроші, завжди імпонує поважність, тож коли вона стояла у бальній залі, оточена своїми помічницями, вирізняючись серед них своїм орлиним носом і огрядною постаттю, затягненою, наче в мундир, у сукню з блискітками, всі дивилися на неї, як на генерала.

Єдине, чого їй бракувало, — це подвійного імені. Вона мала великий вплив у товаристві, до якого належали представники великої буржуазії, в усіх його численних осередках і гуртках, які сходилися на спільному бойовищі добродійних заходів і з такою втіхою терлися між тими, хто належав до Світу, що його пишуть з великої літери. Вона мала вплив у світі, що його пишуть з малої літери, того більшого, значнішого й могутнішого загалу, де християнсько-комерційні установи, правила й принципи, які втілювала місіс Бейнз, були гарячою кров'ю, що живила тіло, повноцінною валютою, а не просто стерилізованим замінником, що тік у жилах меншого Світу, з великої літери. Люди, котрі знали місіс Бейнз, відчували, що вона має здоровий глузд — здоровий глузд жінки, яка ніколи нічому не віддавалася цілою душею і взагалі намагалася нічого не випускати з рук.

Вона була в дуже поганих стосунках з батьком Босіні, який частенько висміював її, завдаючи їй гірких образ. Тепер, коли він помер, вона називала його своїм «бідолашним, непоштивим любим братиком».

Місіс Бейнз привітала Джун з удаваною радістю, що виходило в неї дуже майстерно, і з деяким побоюванням, — якщо така шанована в ділових і церковних колах жінка взагалі могла когось побоюватись, — бо Джун, незважаючи на свою тендітність, мала велике почуття власної гідності, про яке свідчив безстрашний блиск в її очах. До того ж кмітлива місіс Бейнз чудово розуміла, що за непохитною прямотою Джун ховається форсайтівська вдача. Якби ця дівчина була просто відверта й смілива, місіс Бейнз вважала б її за «навіжену» і почувала б до неї зневагу; якби Джун була одним з таких Форсайтів, як скажімо, Френсі, вона ставилася б до неї поблажливо заради її впливового імені, але перед Джун, хоч яка та була малесенька (а місіс Бейнз полюбляла великі розміри), вона просто таки бентежилась; отож вона й посадила дівчину в крісло біля вікна.

Її пошана до Джун пояснювалася ще й іншою

причиною, в якій місіс Бейнз — побожна жінка, що зреклася земної марноти, — ніколи б сама не призналася: вона часто чула від чоловіка, що старий Джоліон дуже багатий, і, беручи до уваги цю вельми важливу обставину, вона ставилася до Джун з неабиякою прихильністю. А сьогодні місіс Бейнз сповнювали ті самі почуття, з якими ми читаємо роман, де герой має надію на спадок, і страшенно турбуємось, що автор допуститься фатальної помилки й наприкінці позбавить юнака сподіваного багатства.

Місіс Бейнз була дуже привітна: ніколи ще не бачила вона так ясно, яка це чудова й мила дівчина. Вона запитала про здоров'я старого Джоліона. Як на свій вік, він дуже міцний; такий стрункий, моложавий, скільки це йому років? Вісімдесят один! Зроду б не подумала! То це вони відпочивають біля моря? Чудово! Джун, певно, щодня одержує листи від Філа? При цьому запитанні її світло-сірі очі широко розплющилися; але дівчина твердо зустріла її погляд.

— Ні, — відповіла вона, — він мені не пише!

Місіс Бейнз опустила очі; хоч і мимоволі, але все-таки опустила. За мить вони знову дивилися в обличчя Джун.

— Та вже ж. Упізнаю Філа — він завжди такий!

— Справді? — мовила Джун.

Ця коротка відмова збентежила місіс Бейнз, і широка усмішка мало не зійшла з її обличчя; приховуючи свою ніяковість, вона повернулася, поправила сукню й сказала:

— Еге ж, голубонько, він трохи недбалий. Тож не треба зважати на його вибрики!

Нараз Джун зрозуміла, що тут їй нема чого робити: навіть прямим запитанням вона нічого не доб'ється від цієї жінки.

— Ви з ним бачитеся? — запитала вона, і її лице спаленіло.

— Звичайно! Не пам'ятаю, коли це він був у нас. Щоправда, останнім часом він досить рідко заходить. У нього стільки клопоту з будинком вашого родича. Я чула, що його вже незабаром закінчать. Треба буде влаштувати обід на честь цієї події. Приїздіть до нас у гості, тут і переночуєте!

— Дякую, — відповіла Джун і знову подумала: «Мені нема чого тут робити. Ця жінка нічого мені не скаже».

Вона встала, збираючись іти. Місіс Бейнз відразу перемінилася. Вона встала й собі, уста її затремтіли, пальці нервово стискувались. Очевидно, сталося щось лихе, а вона не насмілювалася запитати цю тендітну струнку дівчину, що стояла перед нею з рішучим виглядом, стиснувши вуста й затаївши в очах образу. Місіс Бейнз ніколи не боялася ставити запитання — адже без запитань не організуєш ніякого діла!

Але справа була така серйозна, що її нерви, звичайно досить міцні, в ту мить зрадили її; ще сьогодні вранці її чоловік сказав:

— Старий Форсайт, певне, має більше як сто тисяч фунтів!

А тепер його внучка стоїть перед нею і простягає їй свою руку — простягає їй руку!

Може, це остання нагода — хто знає! — остання нагода прилучити її до родини, а вона не зважується їй нічого сказати.

Місіс Бейнз провела Джун очима до дверей.

Двері зачинились.

Аж тоді місіс Бейнз скрикнула, побігла до порога, перевалюючись усім своїм гладким тілом, і визирнула в хол.

Запізно! Вона почула, як грюкнули надвірні двері, й застигла на місці, а на обличчі її відбився вираз щирого гніву й приниження.

Джун мчала через площу, прудка, мов пташка. Тепер вона ненавиділа цю жінку, яка за щасливих часів здавалася їй добросердою. Невже їй судилося довіку терпіти такі образи, мучитися такою непевністю?

Вона піде просто до Філа й спитає його самого. Вона має право знати. І Джун швиденько подалася на Слоун-стріт до будинку, де мешкав Босіні. Розчинивши вхідні двері, вона побігла вгору сходами, відчуваючи, як болісно б'ється її серце.