Сагайдачний

Чайковський Андрій

Всi аж охнули з подиву, бо Марко за той час анi кроком з свого мiсця не рушився, а Семко уходив в бурсi за великого мистця на шаблi. Але умова була до трьох разiв.

Семко ще не змiркував, чим Марко над ним горує, i розпочав двобiй так само. До того вiн був ще подражнений i гарячився. Марковi прийшлося тепер ще скорше його поконати.

–  Пiдожди, небоже, я вже знаю, як ти робиш, тепер тобi не вдасться.

Семко став увихатися, щоб тiльки не дати своєї шаблi захватити. Та Марко таки доконав свого i третiй раз вибив

з руки шаблю.

Семко, червоний мов буряк, задиханий, наблизився до Марка i, подаючи йому руку, каже:

–  Ти тепер у бурсi будеш перший, нiчого казати. Але я мушу твоєї штуки навчитися.

–  Так, то по-лицарськи, - каже вдоволений даскал, - ну, тепер, хлопцi, поцiлуйтеся i будьте приятелями.

На кульчичан стали тепер дивитися iнакше, i кожний забiгав, щоб з ними познайомитися.

–  А чи твiй брат також такий мистець на шаблi?
– питали, показуючи на Петра.

–  Вiн також мистець, але вiд лука.

–  Давайте лука!
– кричали спудеї.

Петро взяв у руку лука, попробував силу тятиви, вiдтак зважив стрiлу в руцi й спитав:

–  Куди маю стрiляти?

–  Цiли в турка, он там, на огорожi.

Справдi, намалювали там хлопцi вуглем турка у великiй чалмi, з бородою, та ще з файкою в зубах.

–  Де цiлити?

–  Кажуть тобi, в турка, не бачиш?

Та виджу, що в турка, але де - в око, в нiс, в писок?

–  Невидальщина! Ти собi жартуєш з нас! Буде з тебе, як поцiлиш у голову.

–  Я з вами, вiдай, не договорюся. Отож кажу вам наперед, що поцiлю в лице коло носа або в сам нiс, бо ще не знаю сили того лука.

Петро зложився i випустив стрiлу. Вона поцiлила турка в сам нiс. Знову усi охнули.

–  Тепер цiлю в зуби, - каже Петро, дуже радий з того, що так йому повелося.

Знову фуркнула стрiла i попала турковi в зуби.

–  Господи, а це що?
– питали спудеї, зачудованi.

–  Бiса iмiєт!
– каже один.

–  Тепер стрiлятиму без бiса, - каже Петро, усмiхаючись, - треба турковi вибити око! Во iм'я отця, i сина, i святого духа!
– Вiн перехрестив лук i прицiлився.

Стрiла попала турковi в око.

Спудеї кинулись до фiгури.

–  Не рушати стрiл! Хай побачить пан ректор.

Тепер виступив мiж хлопцiв якийсь козак. Вiн стояв позаду i приглядався так двобоєвi на шаблi, як i стрiлянню. Козак був кремезний, гарний мужчина. Лице гарне, обгорiле вiд сонця, чорний вус. На ньому багатий оксамитний кунтуш i сап'яновi червонi чоботи. Вийшовши з гурту, вiн узяв обох хлопцiв на руки, мов малих дiтей, i каже:

–  Лицарi з вас будуть, ось що! Таких мистцiв то хiба на Запорожжi шукати. Знайте, що я перший пушкар мiж козацтвом, а ти будеш перший лучник, а ти - перший на шаблi. Чи ти не з роду Жмайлiв? Бо на Запорожжi ця штука Жмайловою зветься. Ростiть, хлопцi, на славу України.

Вiн поцiлував одного i другого i поставив на землю, а сам вийшов з бурсового города.

Це

був Северин Наливайко. Бурсаки обожали його, вiн був для них узором козака-лицаря. Тепер, як вiн так звеличив тих новикiв, то вони в очах товаришiв виросли на великих людей, вiдразу схилили на себе серця усiх, Та то ще не був кiнець їх сьогоднiшнього трiумфу.

Петро взяв ще раз у руку лук i вибрав стрiлу.

–  Я вам, товаришi, ще щось кращого покажу! Ось - глядiть!
– ворона летить!
– Вiн прицiлився, - ворона впала нежива в огородi. Мiж спудеями повстав великий рух. Всi бiгли по вбиту ворону, мало що її не розiрвали.

Та в ту хвилю надбiгло кiлька хлопцiв вiд входу i крикнули:

–  Тихо, його милiсть iде!

Мiж хлопцями наче маком посiяв. Всi замовкли. Князь прийшов до огорода в товариствi ректора. Сюди заходив вiн iнколи, як школа вже була в русi. Нiхто не мiг вгадати, яка тому причина. Хлопцi пiдступили i з пошаною цiлували його одежу.

–  Чого ви такi веселi?
– князь побачив вбиту ворону, в якiй стирчала стрiла.
– Хто її вбив?
– питає

–  Оцей новик!
– закричали всi, показуючи на Петра.
– На лету поцiлив!

Князь поглянув ласкаво на Петра, що стояв червоний, мов рожа, наче винуватець який.

–  А оце в турка поцiлив три рази, - каже другий,- з кожного разу сказав наперед, де цiлити буде.

Князь пiдступив до огорожi i взяв стрiлу, - вона вбилася дуже твердо в дошку.

–  Якби, небоже, так живого поцiлив, то не жити би йому бiльше.

Князь був у незвичайно добрiм i веселiм настрої, що в нього задля тих нещасть, якi його дiм навiдували, траплялося дуже рiдко.

–  Ти в чiм мистець, молодий шляхтичу?
– питає князь, звертаючися до Марка.

–  Вiн мистець до шаблi, - закричали всi.

–  Ану, давайте шаблi, - каже весело князь. Принесли шаблi, а князь каже: - Бери, хлопче, шаблю, помiряємося.

Марко стояв як на гранi. Шаблю брав несмiло в руки.

–  Бери, не соромся, це лицарське дiло. Марко ще бiльше збентежився, взяв шаблю, нiби складався. Всi визирали в напруженнi, що з того вийде, але Марко поклав шаблю пiд ноги князя i каже:

–  Я не смiю.
– Вiн став плакати.

Князь був тим вдоволений.

–  Гарно, синку, що ти вмiєш пошанувати i вiк мiй, i стан, хай тебе бог благословить.

–  Чи екзамен пiшов добре?
– питав князь ректора.

–  Дуже добре! Я навiть чудуюся, як могли вони стiльки знання набратися в малiй церковнiй школi.

–  Видно, що вчителiв має добрих. Ми про ту школу будемо пам'ятати.

Князь поговорив ще з ректором про потреби школи i вiдiйшов.

Хлопцiв уже нiяка забава не бралася. Ректор, вiдвiвши князя, завернув до огорода. I вiн був дуже радий, бо, користаючи з доброго настрою князя, дiстав обiцянку, що князь спровадить до Острога вчителя прямо з Грецiї, до науки грецької мови.