Сагайдачний
Шрифт:
До Острога приїхала цiла валка вже вечором. У город, де стояла Плескачева оселя, вже не можна було того дiстатися, бо пiд ту пору зачиняли городськi ворота i нi перед ким не вiдчиняли аж до ранку.
Над брамою у баштi стояла княжа варта. Лише вже рано, як князь iшов у церкву молитися, вiдзивався церковний дзвiн, тодi вiдчинялися ворота i оживав рух. Такий тут був заведений порядок, вiдколи князь замешкав в Острозi.
Усi вози розмiстились на передмiстi Застав'ї, де кому трапилось. На Застав'ї мешкало бiльше як п'ятдесят родин татарських. Ще покiйний батько князя, великий гетьман литовський, Костянтин Iванович, спровадив їх iз
Рано, на знак церковного дзвона, вiдчинилися городськi ворота, i туди в'їхали вози, що учора вернулися зi Львова.
Плескачева оселя стояла при вулицi Литовськiй. Таких вулиць було в Острозi п'ять. Вони розходилися з ринку в рiзних напрямах.
Плескачева оселя була знатнiша й вiдбивала вiд iнших домiв. Плескач був багатий чоловiк, майстер шевський, цехмiстр i лавник у городському судi. З-за того був у великому поважаннi у всiх. Сiм'я була в нього велика: три жонатих сини, одна замужня дочка та цiла копиця онучат, великих i дрiбних. Лише один син був хлiборобом i садiвником та жив поза городом. Всi iншi жили разом в одному домi способом патрiархальним. Старий Плескач був головою всьому. Полишивши ведення робiтнi найстаршому синовi, вiн частенько пробував у дорозi за дiлом межи Львовом i Києвом. Туди вiн розвозив свiй товар i скуповував шкури. В домi Плескача був великий рух з самого ранку. Усе ставало в означенiй годинi до працi.
З сiней того великого дому заходилося налiво до свiтлицi i мешкальних кiмнат, направо - до робiтнi. Звiдсiля виходила воня шкури i смоли. Сюди заглянули нашi хлопцi. То була простора, ясна кiмната. Попiд вiкнами на низьких тринiжках сидiли челядники i хлопцi. Ковтали молотки, i шелестiла дратва. При столi стояв високий плечистий мужчина у фартусi i прикроював шкуру. Хлопцi нашi ще добре не розглянулися, як їх стара Плескачиха попросила у свiтлицю. У ту хвилю увiйшов старий Плескач у робiтню i поздоровив усiх. Вони встали i йшли до пана майстра, цiлуючи його з пошаною в руку.
В свiтлицi попросили гостей сiдати. З другої кiмнати виглядали непричесанi ще голiвки численної дiтвори. Плескачиха оповiла зараз, що троє їх унучат ходить вже до княжої меншої школи. Уся сiм'я Плескача була письменна, але старий не давав синiв вчити вище, щоб батькiвського ремесла не цурались.
Пiд час снiданку поучував кульчичан Плескач, як їм на замку поводитися, коли стануть перед князем, коли i як говорити.
– Ви мусите перевдягтися по-святочному, особливо ви, батьку. Коли у вас нема вiдповiдної одежi, то я вам визичу.
– У нас є своя одежа в скриньцi.
– Що у вас одежа є, то я це знаю, лише я гадав, що в дорогу не брали. Отож iдiть собi до отсеї кiмнати i перевдягнiться. З чоботами треба теж порядок зробити, бо княжий помiст не терпить анi пороху, анi болота. А як прийдете перед лице князя, то треба вiд порога низько, у пояс, вклонитися i нiчого не вiдзиватися, поки князь перший не заговорить. Вiдповiдати лише те, про що його милiсть буде питати. Тепер iдiть, бо нам
Плескач прикликав з робiтнi хлопця, щоб їм послужив.
Кульчичане принесли свою скриньчину, повмивались, перевдяглись у свої синi капоти i причепурились.
Плескач оглянув їх вiд нiг до голови i заявив, що на замок сам їх поведе.
– Там мiй сестрiнок у княжих гайдуках служить, вiн уже сам решту заорудує, щоб вас перед лице князя пустили, а ви, хлопцi, пам'ятайте, щоб не залякались та не поплутались, як його милiсть до вас заговорить.
Таких селюхiв, як нашi кульчичане, оце поучення не конче пiдбадьорило. Вони почували себе нiяково. Перед таким великим паном можна поплутатись, зробити або сказати щось не до ладу, князевi не подобатись, а тодi шкода було такий далекий свiт їхати. Але вороття вже не було, i треба було йти. От коли б тут був дiдусь Грицько, то вони всi йшли б смiло. Аж стара Плескачиха на тi упiмнення i науки не втерпiла, щоб не завважити:
– Господи святий! Та чого ти людей так лякаєш? Та ж наш князь не вовк, хоч би й нiчого не говорили, то сам лист владичий за них говорити буде.
Пiшли в замок. По дорозi вступив Степан Жмайло до найближчого голяра.
З мiста вела на замок вулиця Замкова, найкраща в цiлiм Острозi. Тут були найгарнiшi доми. Тут стояла Острозька вища школа, бурса, менша школа, друкарня, i тут мешкали вчителi, ректор, княжий лiкар i аптекар. На початку вулицi стояв латинський костьол. По тiй вулицi ходило багато народу. Кульчичане перший раз побачили тут татар i козакiв.
Усiм живiше забило серце, як зблизилися пiд башту, де була замкова брама. Тут стояла княжа сторожа замкова, яка випитувала кожного, за чим i звiдкiля приходить. Плескач викликав свого сестрiнка i розповiв йому, про що йде. Заки вiн прийшов, ударив годинник, що стояв над брамою, i зараз вiдiзвалася музика у годиннику, що дуже кульчичан здивувало, бо такого дива не бачили. Вони аж роти порознiмали, а вартовий дививсь на них згiрдно, начеб хотiв сказати: "Бачив ти, дурню, таке? А я щодня таке бачу i чую".
Плескачiв сестрiнок забрав кульчичан з собою. Тепер i вартовий, почувши, з чим тi люде приїхали, дививсь на них ласкавiше.
Услiд за ними закликав Плескач:
– А заходьте до мене обiдати.
На замковiм майданi було багато людей, найбiльше вiйськових. Гайдук перевiв їх до замкових сiней i, прикликавши старого княжого слугу, передав йому куль-чичан. Вiн повiв їх сходами на поверх.
Князь тiльки що вернувся з церкви i снiдав, як слуга сказав йому, що прийшли аж з Самбiрщини якiсь люде з письмом вiд владики. За хвилю приказав князь впустити їх.
Застали князя в його крiслi. Вiн був одягнений у довгий халат, рамований соболевим хутром. На головi мав невелику шапочку.
Кульчичане, увiйшовши, поклонились у пояс, а Степан Жмайло, забуваючи всi науки Плескача, гукнув:
– Слава Йсусу Христу!
– Слава вовiки!
– вiдповiв князь i простягнув руку.
Степан, поступаючи осторожно по гладкiм помостi, пiднiс i передав владиче письмо, вiдтак поцiлував князя в одежу, кланяючись до колiн.
Князь читав письмо, а тим часом кульчичане мали час до усього докладно придивлятися, що в тiй кiмнатi побачили. Уявляли собi, що князь мешкає в золотi та по золотiм помостi ходить, а тут така простота, таке убожество, що коли б це дiдусевi Грицьковi розповiли, то, певно б, не повiрив. Князь мешкав, як звичайний худопахолок.