Сатирикон-XXI (збірка)

Ірванець Олександр

— Ось, тепер ми самі. — Степанида Добромолець, стиха крекнувши, повернулась на лівий бік, обличчям до Шлойми, від чого ліжко протяжно верескнуло. — Тепер можемо спокійно поговорити. Як ви доїхали? Яка там у вас погода?

— Дякую, нормально. — Фраза вискочила зі Шлойми без жодного осмислення, як стандартна відповідь на стандартне запитання. — Погода… як зазвичай погода у вересні.

— Ви їхали сюди автобусом чи потягом? — наступне запитання було вже менш стандартним, та не менш незрозумілим.

— Я приїхав автом. Автомобілем, Степанидо Порфирівно. — Шлойма підійшов ще на крок ближче й, не питаючи дозволу, легенько опустився на ліжко в ногах у письменниці, саме на те місце, де нещодавно сидів чоловік,

називаний Петром, який щось довго не ніс обіцяного стільця.

— Автомобілем… Ви маєте свій автомобіль? У вас там письменник може дозволити собі мати власний автомобіль… — У голосі старої письменниці бринів чи то смуток, чи то погано прихована заздрість.

Шлойма вирішив обережно прояснити все до кінця. Степанида Добромолець підтяглась за бильце ліжка і підбила сама собі подушку під головою, щоб краще бачити співрозмовника.

— Ні, це не моє авто. Колись я мав авто, але воно вже старе, не пройшло техогляду. А це я винайняв, узяв напрокат.

— У вас там можна взяти авто напрокат? Як це цікаво…

— Можна… як усяку іншу річ. — Розмова котилась якимсь незрозумілим, непередбачуваним руслом, але направляти її Шлоймі не хотілося.

— Отож-бо й воно — як усяку річ! У вас там і людина стає річчю! І людину можна взяти напрокат! А особливо — жінку! Жінка у вас стає предметом торгу! Вона змушена продавати своє тіло, потоптувати власну гідність, жіночу честь! — Степанида Добромолець вже не промовляла, а кричала ці фрази кудись вгору, у стелю чи в зашторене вікно, так що Шлойма навіть подумав про можливу наявність якихось прослуховуючих пристроїв у палаті номер 22. Він не мав що відповісти на гнівні інвективи старої письменниці, та вони начебто й не дуже стосувались його особисто. Принаймні якоїсь своєї власної вини за пригноблене становище жінок у світі він не почував. До жінок він ставився з помірною приязню та симпатією, зрештою й вони відповідали тим самим.

Та за мить напад люті в Степаниди Порфирівни минувся так само раптово, як і накотився. Вона іще кілька разів гойднулась у ліжку і втихла, ніби коротка літня буря на піку власної активності. Недовго помовчавши, стара письменниця продовжила сеанс запитань-відповідей:

— А скажіть мені, молодий чоловіче… Там у вас начебто був колись, за часів моєї молодості… якийсь молодий перспективний прозаїк. Прізвище його… прізвище на «а» закінчувалося. Причина… Плачина… Діброва… Мерега… Якесь таке прізвище. То я хотіла б у вас поцікавитись — він живий іще? Нічого з ним не трапилося? Що він пише тепер?

«Нічого не зрозумів. Де це — „там у вас“? І коли були часи її молодості? Чому я мушу про це пам’ятати? Та й прізвище таке нічогісінько мені не каже — Кручина, Дрючина…» — Усі ці думки безпорадно пролетіли в голові у Шлойми, і він, аби хоч щось відповісти, пробурмотів після паузи:

— Він… він працює. Пише, видається. Критика його хвалить. — Бо розчаровувати й нервувати стару письменницю не хотілося, згідно з вказівками Самчука, який чекав за порогом. Та вона й сама, здається, вже забула своє попереднє запитання, бо на кілька хвилин знову зосереджено замовкла, потім довгим зусиллям-рухом дістала звідкись із-за спини прозору пластикову кисневу маску зі шлангом і, піднісши її до обличчя, зробила кілька тяжких, хрипких, глибоких вдихів.

— Розумієте, я тут уже давно… — Вона знову серйозно й осмислено подивилася Шлоймі в очі, відвівши маску від рота. — І, напевно, вже тут і залишуся. Тому я сьогодні подзвонила в обком, зв’язалася особисто з товаришем Манасенком, і він дав добро на цю нашу зустріч. Так-так, не дивуйтесь! Ви, напевно, чули, що Степанида Добромолець постійно перебуває в опалі, в опа… опозиції… Але й тут, у нас вміють прислухатись до думки письменника… інколи. Коли бувають змушені до цього. Й навіть роблять відповідні кроки назустріч. Якщо виявити

характер і на цьому наполягти. Якщо твердо настояти.

— Так, я це помітив. — Шлойма подумав, що таки треба щось відповідати, і вліпив це своє речення, відверто недоречне. Степанида Добромолець на ці його слова покривилась, ніби від зубного болю. Роздратування знову зненацька охопило її.

— Так ось, слухайте мене й не перебивайте… — Верескнувши цілком непритаманним їй високим тоном, стара письменниця зробила коротку й уїдливу паузу, в якій Шлойма внутрішньо зіщулився й від відчуття незручності аж підібгав пальці в черевиках. — Я вас запросила сюди не просто так. Не теревені з вами правити. Зараз я вам передам одну річ. Це мій твір. Мій останній твір. Мій головний твір. Твір усього мого життя. — Степанида Добромолець, знову крекнувши, повернулась у ліжку і з-за спини, з-під ковдри, із бездонних надрів свого неосяжного ложа витягла акуратну зелену папку із зав’язочками, зверху ще й перетягнуту резинкою. Білий картонний квадратик, наклеєний на папку, був у два рядки змережений крупними, друкованими від руки чорнильними літерами: «С. ДОБРОМОЛЕЦЬ. ПОЛІСЬКА САГА». Потримавши в руках, похилитавши, неначе зваживши папку, Степанида Добромолець, ледь-ледь підвівшись у ліжку, простягла її Шлоймі: — Ось. Вручаю вам цю працю. Ввіряю і довіряю її вам! — Голос її звучав досить-таки урочисто. — Візьміть. Збережіть цей мій твір. Перевезіть його туди, у ваш світ… — Понизивши голос до шепотіння, стара письменниця раптом хрипко кашлянула й не без зусилля видушила із себе продовження своєї урочистої промови: — У вільний світ… У той, що ви його називаєте вільним!.. Можливо, там у вас вдасться опублікувати… цей мій твір, головний твір мого життя. Хочу, дуже хочу, щоб він дійшов до людей, для яких я його сотворила!

Шлойма прийняв папку до рук — вона тягла не менше як на півтора кіло, а то й на всі два. Неначе всередині був не папір, а якась значно важча речовина. Та відкривати папку просто при авторці було незручно. Хоча й цікавість вже точила його — що ж це за сагу сотворила Степанида Порфирівна? Чи не є цей твір продовженням трилогії «Шлях до волі»? Бо жодних інших творів, окрім трилогії, стара письменниця ніколи не писала й не видавала, що, як це не дивно, спрацьовувало їй на користь, бо дозволяло критикам порівнювати її з класиком російської прози Михайлом Шолоховим.

— Я закінчувала його вже тут, у лікарні… — Письменниця невідривно, не кліпаючи дивилась на папку в руках у Шлойми. — Писала навіть не в шухляду, а сюди, в ліжко. Творила буквально під себе… — останні слова вона вимовила з гідністю й гордістю.

Шлойма мовчав, надалі боячись ляпнути якусь недоречність.

— Іще я хотіла б вам сказати… — Після свого попереднього пасажу Степанида Добромолець дещо знітилась, тон її мови став нерішучим, у голосі забриніли нотки чи то сумніву, чи прохання: — Якщо за видання цього твору буде заплачено… буде нараховано якийсь… якийсь гонорар… — Стара письменниця замовкла і втупилась уже дещо осклілим поглядом Шлоймі в перенісся. Він мовчав, не знаючи, що відповісти, не розуміючи, куди хилиться тема розмови.

Витримавши тривалу паузу, Степанида Добромолець далі незадоволено, але вже не так нерішуче (трепетний тон в голосі щез) продовжила свою думку:

— Тож, якщо вдасться отримати якийсь гонорар — а я не сумніваюсь, що мій твір, коли його видати, безперечно користуватиметься популярністю й збере неабиякі тиражі, — я хотіла б, аби всю суму гонорару ви… — вона зробила чіткий і виразний наголос на останньому займенникові, — після відрахування собі належних комісійних… ну, я гадаю, десять відсотків вас повинно цілком влаштувати? — в голосі письменниці знову забринів прохальний сумнів, — …бо вже більше п’ятнадцяти, ну нехай двадцяти відсотків я вам запропонувати аж ніяк не можу…