Сатирикон-XXI (збірка)
Шрифт:
— Гарні малюнки!..
— Е-е-е, мазанина! — Відрізав Євген, пирскаючи з рота червоним лушпинням помідора. — Стилізація для вишиваних патріотів… А ти взагалі знаєш, де ми оце зараз сидимо?
— У Спілці письменників? — Іван перепитав, хоча це й так було цілком очевидно.
— Та ні, це й так ясно. Я тобі про інше сказати хочу. Ми ж у підвалі, вірно?
— Ну, так… — Іван не мав що заперечити, таки справді в підвалі.
— Так ото ж. Тут, на печерську, цих підвалів… Як би це тобі пояснити… словом, вони засекречені!..
— Як це — засекречені?
— Ну, тобто, може, і не засекречені, але… Тут, кажуть, десь
— Підземний хід? Метро?
— Та яке там метро? — Євген аж слиною бризнув, обурений Івановою нетямущістю. — Кажу ж тобі, хід підземний! Комуняками виритий! Розумієш?
— Не… не зовсім… — Іван не прикидався, він щиро не розумів. Від випитої горілки весь уміст голови зробився червоним і теплим, хотілося схилитися на стіл, підкласти лікоть під голову й подрімати.
— Комуняки! Прорили! Тут же поряд ця… Адміністрація президента! А раніше що це було? ЦеКа! Утямив тепер? — Євген заговорив короткими, гучними фразами, схилившись майже до обличчя Іванові. — І звідти, із ЦеКа, у них був хід, яким вони могли добратися непоміченими спершу в Нацбанк, отут, поряд. Ти ж знаєш?..
— Ну, знаю… — Іван кивнув.
— Так, а від Нацбанку цей самий хід тягнеться до Кабміну. І далі — у Верховну Раду.
— Он як…
— Ось так. І вони свої чорні справи могли вирішувати так, що їх ніхто не бачив! Зрозумів?
— Здається, зрозумів. — Іван провів язиком поза зубами. Шматочки жилавого гуляшу де-не-де позастрягали, і це було не вельми приємно. Та й узагалі, вся ситуація й атмосфера не видавались найкомфортнішими.
Тим часом позаду них, за столом, розмова не просто собі точилася, а робилась дедалі голоснішою, хоча й без особливих агресивних ноток. Євген з Іваном на мить змовкли, прислухаючись і намагаючись хоч трохи зрозуміти, про що йдеться.
— Я ото таких романів, як та його «Переверзія», можу за рік із десяток написати! — Майже кричав лисуватий брюнет із червоним набряклим обличчям. — Та й у поезії він теж нічого не зробив. Я читав його вірші своїй дочці, бо кажуть, що його дуже молодь цінує. Так дочка мені сказала прямо: «Папа, я нічого не поняла».
Іван обережно озирнувся. Брюнетів за столом позаду було двоє; той, що говорив, мав бороду й високе чоло. Другий, навпаки, красувався густою чуприною, але обличчя мав виголене. Третім із ними сидів блідий русявий чоловік із рідкими вусами під довгим носом.
Євген схилився обличчям майже на самий стіл і прошепотів у бік Івана:
— Ну, завелися, графомани… Але та «Переверзія» і справді рідкісне ге… А з ним носяться як із писаною…
Другий брюнет у цей час голосно гикнув і перебив свого співрозмовника:
— А давай я вірш прочитаю!
— Давай, Миколо! Ужар! — Погодився лисуватий. — Люблю я твою поезію…
Микола непевно підвівся, спираючись на стіл:
— Це з минулого літа. Удома, у матері, написалося…
Він витримав паузу, обтер губи. У всьому просторі ресторану запанувала тиша. Обвівши всіх присутніх трохи каламутним поглядом, Микола провів правицею по пишній шевелюрі й, закинувши голову до стелі, продекламував:
Ми зі степу вертали в село. В нас нічого в степу не було. І шуміла услід ковила: «Не дала. Не дала. Не дала…»— Браво!
Їхній третій товариш замислено подивився на них обох знизу вгору й почав повільно підводитися. Коли він випростався, усі побачили, що він мало не два метри на зріст. Поглянувши на обох чорнявих уже тепер згори вниз, русявий погладив свої ріденькі вуса й без жодної передмови почав:
— Роман у віршах. Робоча назва — «Життя». Частина перша.
Погляди присутніх тепер сконцентрувались на ньому, і навіть обоє його товаришів-брюнетів якось налякано сіли й ніби притиснулися один до одного.
Русявий почав гугняво й невиразно:
Зима над Україною, зима! Старий дебілич знову їде в Біличі. Дими у небо ранок підійма — То лисячі хвости, то білячі…Євген шарпнувся, помацав рукою в себе за пазухою, потім неголосно сказав Іванові:
— Я йду до туалету. Тепер їх не переслухаєш.
Іван кивнув. Може, вийде за цей час трохи передрімати, здолати млость, що запанувала над усім тілом. А тоді можна буде й додому їхати.
Гамір позаду знову почав наростати. Видно, брюнетам уже трохи набридли одноманітні строфи першої частини роману у віршах з робочою назвою «Життя» і вони почали дедалі голосніше коментувати вдалі й невдалі рими, образи, метафори, які струменіли з тексту, себто з рота височенного поета. Той від хвилювання й обурення почав гугнявити іще дужче, а потім урешті зовсім припинив читання та ображено сів, підперши щоку рукою й докірливо скерувавши погляд на своїх невдячних слухачів.
Іван посидів доволі довгенько — Євгена все ще не було. Хміль у голові не те щоб минув, але якось послаб, розповзся по закутках мозку. Спати вже майже не хотілося, та й гамір за сусідніми столами не особливо давав задрімати. Трійко поетів з-за ближнього столу вже не читали вірші, а зосереджено й ретельно вишукували жидів у керівництві рідної Спілки. Із їхніх спостережень, досліджень і вельми обґрунтованих суджень випливало, що жиди — усі.
Іван підвівся і, спираючись на стіл, вибрався з-за нього, підгинаючи ноги через надто близько присунуту до стола лаву. Вийшовши на вільний простір, побрів до дверей, штовхнув їх і зупинився: а де ж тут той туалет, до якого пішов Євген? Поряд, у підвалі, було ще троє дверей без жодних написів на них. Навмання потягнув на себе ближчі — замкнені. Наступні двері начебто теж видавалися замкнутими, але трохи ворухнулися в рамі одвірка. Смикнувши сильніше, Іван переконався, що двері таки не зачинені, тільки дуже щільні, може, просто перекошені. Третє зусилля дало нарешті результат — двері відчинилися навстіж, і з темряви за ними війнуло спертим духом підвалу, мишей та старого ганчір’я. Уже вступивши на крок досередини, Іван вихилився назовні, шукаючи вимикач, та його біля дверей видно не було. Униз вело з десяток сходинок, і начебто там, у кінці прольоту, на бічній стіні, білів якийсь пластиковий чотирикутник. Може, світло вмикається саме там? Іван зробив кілька кроків униз, коли раптом двері, які так важко відчинялися, швидко й легко захряснулися за його спиною — грюк!