Сатирикон-XXI (збірка)
Шрифт:
— Там… Там за мною двері зачинилися…
— Усі ви так кажете! Двері за ним зачинилися! Але ж ти сперва ті двері відкрив, хіба не так?
— Ну-у-у… Так…
— То тепер нема чого й нарікати! — Стара заговорила різко й наказово. — Тепер слухай бабу парку та мовчи. І роби, як я казатиму, коли хочеш звідси вийти! Утямив?
— Так… — Процідив Іван. Йому не подобалось, що з ним розмовляють, як із хлопчаком. Та ситуація була надто незвичною. Баба, що кип’ятить білизну у виварці в цих підземеллях, під самим центром столиці!
Стара, тим часом знову відвернувши обличчя, помішала в каструлі на плиті. Дух, що ринув з-під кришки, був не тільки запахом
— Що це ви варите? — запитав він, щоб якось підтримувати розмову.
— Тобі воно треба? — Стара й далі не хотіла бути приязною. — Що зварю, те і їстимете! Оно гляди, як балон коптить! Ще з тамтого тижня прошу їх газу мені підвезти, а вони все обіщають, обіщають. Тільки шофер їхній мені сказав так, будто по секрету, каже: «Зараз, бабушка, газ дорогий зробився!» Ніби мені є до того діло, скіки він у них там ст'oїть! Я їм не наймалася! Самі попросили!..
Стара сердито взялась руками в боки і, примруживши очі вузькими щілинками, подивилась Іванові прямо в обличчя пекучим і недобрим поглядом, аж на шиї він відчув неприємне посмикування.
— То що мені робити? — Іван зламався, він сам собі в такі миті страшенно не подобався, але вдіяти нічого не міг. Навкруги був якийсь неосяжний підвал, і баба, схоже, владарювала в ньому. Тож доводилося піддаватися.
— Ага, оце вже ліпше! — Баба, схоже, залишилася вдоволеною досягнутим ефектом. Вона витерла руки об спідницю, подивилася трохи умиротворенішим поглядом. — Будеш бабі помагати. Тоді відпущу тебе.
Вона знову повернулась до плити, підхопила рукою краєчок спідниці і вже тоді зачепила кришку. Іван устиг завважити коричневі чи то панчохи, чи рейтузи під спідницею, потім знов густо пахнуло парою, баба відвернулась і, не дивлячись у виварку, кілька раз калатнула кописткою.
— Пфе! Але ж і міцно вварилося!
Іван зробив кілька вдихів ротом, щоб не чути запаху, потім зовсім ніби знічев’я, просто для підтримки розмови, запитав:
— Чуєте… А вас що, справді Паркою звати?
— Параска була по паспорту. Параскева… А це вже внуки перехрестили. Та мені все одно. Парка то й Парка…
Баба знову прикрила виварку, поклала копистку, витерла руки. По-качиному перевалюючись, вона підійшла до Івана впритул.
— Ну добре. Я бачу, тобі запах не нравиться, мішати вариво я тобі не дам. Будеш оно нитки розплутувати. Іди за мною.
Простір, у якому вони перебували, виявився не таким-то й великим. Кроків за десять Іван роздивився у примарному туманному світлі металеву стіну, високу, але все ж не безмежну, — подібну до стіни ангара на літакобудівному заводі, де він колись випадково побував на екскурсії, як був іще студентом. Навіть ворота в цій стіні були — півкруглі, високі, метрів із понад десять. І стіна, і ворота, схоже, були нерівно пофарбовані зеленою камуфляжною фарбою, утім, фарба в багатьох місцях уже облупилася, і з-під неї прозирала іржава металева фактура.
«Ну так, це таки точно якийсь стратегічний військовий об’єкт. Адже прямо над нами — найвищі державні установи», — Іван аж усміхнувся від того, що почав думати, як розвідник. Хміль уже остаточно минув, лишилося тільки відчуття важкості в шлунку, та ще постійно саднив спогад про домашніх — це ж тебе чекають, а ти тут…
— Баб… Тьотю… Жіночко, скажіть, а тут нема звідки подзвонити? — запитав майже без надії, і, як виявилось,
— Яке подзвонити? Куди тобі дзвонити? — У голосі баби Парки знову прорвалися різкі нотки незадоволення. — Ти думати повинен, як тобі звідси вибратися! Бо час іде! А ти все ще тут! Оно диви, скільки в тебе роботи! — Баба показала на якусь невиразну купу, що лежала вздовж металевої стіни. — Ти це все маєш розгребти й розібрати! Дивись, поки я показую!
Вона схилилася над купою та щось потягла на себе однією рукою знизу вгору. Це виявилась груба шерстяна нитка світло-синього, наскільки можна було розібрати в напівтемряві, кольору. Баба вправно тягнула нитку, то різко смикаючи, то повільно натягаючи, потім присіла й почала нишпорити вільною рукою десь у глибині купи, аж поки не витягла звідти другий кінець нитки. — Ось так, бачив? Порозбирати все й порозкладати за кольорами! Давай починай!
Баба почалапала назад, до своєї виварки на плиті, а Іван залишився в напівмороку над купою ниток. Присів, роззирнувся. Коли очі призвичаїлись, йому вдалося роздивитися, що нитки різняться кольором — хоча всі вони були вибляклі й переплутані. Найбільше було червоних, але тепер уже, швидше, рожевих. Вони лежали цілими пасмами, плутаючись і переплітаючись із іншими — жовтими, оранжевими, синіми, білими. Менше було зелених, і зовсім трохи — чорних: вони поодиноко й чітко вирізнялись із-поміж інших і, мабуть, єдині не виглядали бляклими.
Іван доторкнувся до купи долонею й відчув, що нитки мокрі. Із країв вони були ледь вологі, а всередині аж чвакали й сочилися, і то не водою, а якоюсь липкуватою, не вельми приємною на доторк рідиною. Вибравши дві білі, він спробував їх витягти, але нитки лише напружилися, десь усередині купи тісно сплітаючись із іншими. Понад те, Іван відчув, що нитки пручаються, на кожне його зусилля відповідають зусиллям зворотним, тягнуть у свій бік, у глибину плетива. Урешті, після наполегливого промацування, перехоплювання й підтягування йому вдалося вивільнити одну, а за нею — іще таку саму білу нитку. Він поклав їх біля себе на підлогу, але й зоглянутись не встиг, як нитки прудко шаснули назад, у саму гущу переплетень.
— Ти їх біля себе не клади! Ти їх сюди, до мене, принось! — Гукнула від плити баба парка.
«Та скільки ж я це носитиму!» — Майнуло в Івановій голові, коли він, захекавшись і напружившись, ще й порізавши середнього пальця на руці, витягнув із купи довжелезну оранжеву нитку. Нитка звивалась і пручалась, аж довелося міцно затиснути її великим і вказівним пальцями, щоб донести до баби біля плити.
— Е ні, я бачу, так діла не буде!.. — Баба явно була невдоволена. — Так ти мені тільки більше все переплутаєш. — Вона замислено насупилась і за мить, схоже, прийняла рішення: — Ти давай-но помішай трохи, а я порозплутую.
Вона простягла Іванові копистку, забрала в нього з рук пружну й неслухняну жовтогарячу нитку та вкинула її до виварки, для цього тільки ледь піднявши кришку. Та запах знову просякнув довкілля. Тут, зблизька, він робився майже нестерпним.
— А що це ви варите? — Іван розумів, що дурнішого питання годі вигадати, та все ж…
Баба знизала плечима.
— Що варю? Те, що вони від мене хочуть. Вони хочуть теє, як то його… Єдність! А яка може вийти єдність, коли… Та ти сам бачиш!
Із цими словами вона не озираючись почовгала до мокрої купи під стіною. Та за хвилину вже й повернулася, тримаючи у вузлуватих пальцях із десяток ниток різних кольорів, які звивалися й перепліталися. Витягнувши руки перед собою, вона ще звіддалік звеліла Іванові: