Сатирикон-XXI (збірка)
Шрифт:
Десь попід горою тією, у низенькій землянці викопаній, пророчиця живе. Кілька років тому, ще як із батьком покійним Кирюха в низів’я перші рази спускався, зайшли вони якось до тієї пророчиці-відунки, і вона, пильно-пильно хлопчакові в очі подивившися, провістила, ніби, підрісши, відкриє він таємниці механізмів і пристроїв, що їх перві люде після себе нам полишили. Годилося б тепер зайти, подякувати, бо звідтоді якось не траплялося нагоди. Кирюха почав видивлятися, де б човен причалити безпечніше, бо ж човен товаром завантажений, мало кого привабити може. Урешті вибрав між кущами місце, затишне й непримітне. Заглушивши двигун
Паралельно Ріці тяглася стежка, яка невдовзі вивела Кирюху до початку схилу пагорба. Десь тут, у гущавині, й викопала собі землянку пророчиця. Лишалося знайти, згадати те місце після стількох років — коли вже на чоловіка перетворився тодішній отрок безбородий. Та он уже чути терпкий запах трави паленої, яку відунка воскуряє на багатті ритуальному. Значить, десь недалеко й сама землянка, і капище перед нею, черепами собачими на палях прикрашене.
Вибрався з кущів на галявину Кирюха, обтрусився. Роззирнувся навколо — нікого, тільки вогнище сивим димом куриться. Але в землянці якесь шурхотіння чути, завіса брудна відсувається, і виходить пророчиця, згорбившись, на кривий ціпок спираючись. Її теж ці роки, що минули, молодшою не зробили. Сива голова труситься, на груди обвислі хилиться. Очі вибляклі сльозяться, рука зморшкувата, що ціпка тримає, вся прожилками синюватими обплетена.
— Що, шинку, дійшов до баби-відунки? Довго ж ти йшов… — шамкає, беззубим ротом ніби всміхаючись.
— Дійшов, пророчице. Оце дари для вас приніс, — Кирюха витягнув із кишені банку круглу металеву і, поклавши її на куртку зібгану, простягнув шанобливо старій.
Відунка прийняла дари з гідністю й, не роздивляючись, відклала на пеньок, що стримів посеред галявини. Потім через силу підвела голову й знизу вгору подивилася Кирюсі в обличчя.
— Піжнаю, піжнаю, хлопче, — розплився в усмішці беззубий рот. — Ну, шкажи ж бабі, а чи жбулошя те, колишь мною тобі передбачене?
— Збулося, — Кирюха трохи розгубився. Він не сподівався, що стара пам’ятає його, й тим більше — що впізнає.
— А тепера жнов прийшов відунку провідати? Та не в добру годину, ой не в добру, шинку…
Стара почовгала до попелища-багаття, яке курілося дедалі слабше, поворушила в жару ціпком, від чого дим повалив трохи густіше, присіла й почала шукати щось у кишенях драної куфайчини. Вийнявши з кишені жменьку порохна, вона висипала його на жарини й витріщила свої вибляклі очі просто на візерунки диму, які з тріском, розлогими зигзагами здійнялися їй в обличчя. Щось там видивившись, відунка нахилилася, потерла очі негнучкими пучками, схлипнула, замислилася, а потім, за кілька хвилин, ніби прокинувшись, заговорила іншим, низьким і грудним голосом.
— Біда тебе чекає, хлопче, і то не одна!.. Будь готовий, як повернешся, щошь штрашне довідатишя… Не втрачай тільки від жвіштки тієї рожуму. Бо жа одною бідою друга прийде, ще штрашніша… То вже біда для вшіх буде. І тільки ти ж нею зможеш упоратишя. Тому тримай шебе в руках мічно, не піддайшя ні штрахові, ні рожпачеві, які тебе опошядуть!..
— Яка біда, бабо? — Кирюха вже чув і свій власний голос, неначе
— Не шкажу тобі прямо, бо не можу. Шкажу тільки, що подарунок, якого вежеш, не матимеш уже кому дарувати. І більше ні шлова не шкажу. І так жабагато вже тобі тут я набажікала… Не можу й не мушу я навпроштечь кажати…
Баба закашлялася, згорбилася й пошкутильгала до землянки, черкаючи ціпком у пилюці. Брудна завіса за нею опустилася, смикнулася й завмерла. Тільки багаття все так само куріло гірким прикрим димком, ніби творячи ще одну запону між відункою й навколишнім світом, та куртка зібгана, банкою з консервою придавлена, так і звисала з пенька-окоренка.
Не зважився приголомшений Кирюха більше пророчицю турбувати. Постоявши трохи в задумі печальній, він до тями прийшов, повернувся до човна свого, у хащах схованого, відчалив від берега та й далі вгору вирушив. А вже день до вечора хилиться.
Пройшов Ржищів на скруті Ріки, за кілька годин десь уже й град мав би з-за пагорбів з’явитися. Руїни храмів, кістяки мостів, хатки й землянки понад берегом. Скоро вже, скоро він усе це побачить. Та щось і справді висить у повітрі, якесь загрозливе, недобре…
Очамимря кілька днів прожила на піщаній косі посеред Ріки, доїдаючи кобилячий труп. М’яса було чимало, і хоча воно не дорівнювалось смаком своїм до м’яса тих дивних двоногих істот, та сили поновлювало, голод тамувало, тож ящірка тільки їла та спала, викачавши в піску глибоке затишне кубло. Зрідка вона помічала, як у чагарниках на берегах з’являлися і зникали чи то звірі, чи ті дивні двоногі. Та зараз її те не цікавило. Вона лише їла та спала, наливаючись силою для майбутніх переходів. Далі за течією Ріки на неї чекало щось нове, незнане, але привабливе.
У нижній частині свого живота вона завважила дивні відчуття — чи то сверблячку, чи легенький приємний біль. Ці відчуття напливали переважно вві сні, солодко судомлячи їй задні лапи й змушуючи м’язи живота ритмічно скорочуватися по кілька разів поспіль. Після цього щемке відчуття відступало, залишаючи якесь тілесне невдоволення, бажання пережити його іще раз і не раз. А останньої ночі вона прокинулась від того, що кричала вві сні. Кричала неголосно й зовсім не страшно, а якось пристрасно й заклично. Прокинувшись, вона вслухалась у ніч, та ніхто не відповів із темряви на її незрозумілий поклик.
На ранок, прокинувшись і впоравши останні рештки кобили, — навіть ребра прожувала та виплюнула дрібними купками, висмоктавши з-поміж них частинки плоті, — Очамимря ввійшла у воду й відчула, що вже не мусить пливти. Вона могла спокійно йти по дну, тримаючи голову над водою. І це було приємно: тіло холодила вода, дихати було не важко, як тоді, коли доводилося пливти.
Пройшовши так досить довго, Очамимря вибралася на берег трохи погрітися. Наблизившись до дерев, які росли неподалік, вона побачила, що дерева ці не перевищують її, й, наприклад, заховатися за ними стало вже неможливо. Але й ховатися від когось вона не відчувала ні найменшої потреби. Трохи постоявши, почухавши боки об крайнє дерево (від чого воно похилилось і жалібно рипнуло), Очамимря прилягла спочити. Сон зморив її досить швидко, і вві сні знову щемкий, тягучий лоскіт у низу живота гнітив і бентежив, примушуючи перевертатися й перекочуватись.