Сатирикон-XXI (збірка)
Шрифт:
І тут ящірка завдала удару. Згори вниз усією роззявленою пащею з дрібними гострими зубами, щоб за мить до укусу встигнути ще оглушити здобич. Азар’яна вона вхопила, одночасно викусивши ще й добру частину кінського крупа. Кінь із перегризеним хребтом одразу присів на задні ноги, задер до неба голову й повалився боком у воду, яка вже густо червоніла позаду нього. Очамимря підкинула старшого над десятниками вгору й упіймала знову, уже неживого, поквапливо вижовуючи тіло та спльовуючи продірявлену шкіряну куртку, різкими ковтками пропихаючи здобич собі до горла майже цілком, із кістками, волоссям і рештками одягу.
Няньки верескливо заголосили й кинулись бігти до берега.
Кнєзь на березі чи то зіскочив, а чи просто впав із коня й, не повертаючи голови, не відводячи погляду від води, побіг до Кирюхи, який усе ще стояв на коліні й цілив у бік потвори та кнєзівен, не наважуючись на постріл.
— Кирюша! Кирюша! Роби шо-нібудь! Тільки осторожно, чуєш, осторожно!.. — Кнєзь не кричав цих слів, а немовби голосно сичав, недоладно розмахуючи руками.
Кирюха перевів погляд на володаря. Страх, який струменів від Кнєзя, нарешті торкнувся і його, досягнувши глибин дихання десь під грудьми, аж у ребрах занило. Він повільно перевів люфу автомата знову в бік ящірки й почав шукати в прицілі її голову.
Очамимря в цей час усе ще ніби зачаровано дивилася на Піпсіколу з Кукаколою, які, нарешті втямивши небезпеку, спробували й собі тікати. Дівчатка кинулися пливти, підгрібаючи всіма чотирма руками й по-жаб’ячому відкидаючи назад єдину пару ніг. Вони майже не рухались уперед, тільки бовтали воду й захлиналися. При цьому кнєзівни не кричали, зціпивши зуби й приголомшено-знетямлено розширивши очі.
Очамимря зробила маленький крок і знову зупинилась просто над Кнєзевими доньками. Вона розуміла, що після зашкарублого вершника, яким забила перший голод, на черзі найсмачніше, молоде й ніжне м’ясо. Поспішати не хотілося. Ящірка добре пам’ятала, якого ніжного смаку додає двоногим істотам пережитий перед загибеллю страх.
Кирюха нарешті впіймав у приціл голову й натис на гачок. Автомат стояв на одиночних пострілах, тож було видно, куди лягають кулі. Та вони не впивались у тіло ящірки: панцир був міцним, а влучити двічі в одне й те ж місце не вдавалося. Було видно, як від ударів голова ящірки ледь похитується, та, схоже, вона не відчувала навіть найменшого болю. Кілька куль узагалі відрикошетили й булькнули у воду, зовсім близько від кнєзівен, зашипівши й пустивши блискавичні цівочки пари.
Очамимря перевела погляд на берег, але не зрозуміла чи не розгледіла джерела тих легеньких ударів, які не завдавали їй жодного болю. Тож ящірка повернулась до своєї здобичі, яка й далі безпорадно бовталася в неї просто перед носом, потроху втомлюючись та захлинаючись. Чекати далі набридло, й Очамимря, делікатно опустивши пащу, вирішила одразу вкусити, а не глушити жертву ударом.
Укусила вона кнєзівен за поперек — чи то, може, дівчатка останньої миті ще трохи рвонулись, посунулися вперед… Потім ящірка, очевидно, змінила рішення, піднесла здобич у зубах і підкинула над собою, як щойно перед тим зробила з Азар’яном. Упіймати ж їй удалося лише нижню, спільну, половину тіла. Дві верхні частинки відламалися в місці укусу й, відділившись від поперека, упали у воду, іще конвульсивно загрібаючи її руками, і попливли, попливли — течія відносила їх на глибоке — щасливі нарешті, нарешті роз’єднані…
Доки
…А в цей самий час біля будови мосту Кнєзь побілілими губами намагався промовити слово «смерть». Волфи, гридні, няньки — усе порозбігалося від нього подалі, бо вид у Кнєзя був і справді страшний. Лишився один Кирюха, котрий, притискаючи до грудей ще гарячу автоматичну зброю, дивився вслід величезній тварині, якої не брали кулі. Він вистріляв лише один ріжок і зараз вийняв із кишені зліплені докупи два повних магазини, наміряючись уставити їх в автомат замість використаного.
Кнєзь підійшов до нього, похитуючись і невидющо дивлячись кудись у простір опуклими очима.
— Це все, Кирюшо… Все!.. Вс-с-с-се… — Володар сичав, говорити на повен голос йому щось не дозволяло. Він спинився, почав прокашлюватись, довго, натужно, аж до спазмів.
Прокашлявшись, Кнєзь сів на береговому піску, підтягнув коліна до підборіддя, опустив на них рудувато-лисіючу голову й завив.
Кирюха озирнувся вниз, на Ріку. Сіре громаддя з гарчанням вовтузилося над руїнами мосту кроків за кількасот. Сонце зайшло в хмари. Усе знову видавалося несправжнім, нереальним, дурним, поганим сном, із якого не було змоги прокинутися. Кнєзь сидів зовсім поряд і вив дедалі тихіше. Гриднів і волфів не було поблизу видно. Няньки теж десь поділися. Кирюха впустив під ноги порожній ріжок, приєднав здвоєний, наповнений і, взявши автомат під пахву, переступив через скорченого Кнєзя та попрямував у бік головної площі. Ззаду долинало виття, рики ящірки, тупіт людських ніг і кінських копит.
Відійшовши кроків зо двісті, Кирюха озирнувся. Велетенський сірий тулуб перетинав Ріку, із пащі задертої над водою голови долинало приглушене гарчання, схоже на розкіт весняного грому. Із прибережних кущів боязко вистромлювали голови перелякані гридні. Ящірка перепливла-перечалапала русло, завертаючи ліворуч, у протоку між Трухан-айлендом і гидропа-айлендом. Невдовзі вона зникла з очей, та розкоти грому ще долинали з-понад верхівок тополь, якими поросли обидва острови.
Кирюха дійшов до будинку, піднявся сходами і відчинив двері. Слизько-солодкий запах мертвого тіла зміцнів, наповнив увесь простір кімнати своїм відворотно-привабливим парфумом. Кирюха подумав, що спати в цій кімнаті він уже більше не зможе ніколи. Сів на давно не метеній підлозі, біля ліжка, у якому дотлівала Янка, зі стукотом поклав біля себе зброю. Кальян тьмяно відблискував у напівтемряві. Кирюха лежав і дивився в облуплену стелю. Недосотворений світ повільно доходив свого кінця. Зло, яке прийшло, зовсім і не було злом. Хіба є злом голодний звір? Він лише хоче їсти. Хіба є злом вітер, який посеред ріки чи озера перевертає вітрильний човен? Хіба є злом кам’яна брила, що, зірвавшись із вершини в ущелину, плющить і плюндрує все живе й неживе на своєму шляху?..