Сатирикон-XXI (збірка)

Ірванець Олександр

Пізніше, уже в технікумі, він зрозумів, що ці слова будуть супроводжувати його все життя, і потрохи змирився з цим. «Ви найгірша група!» — кричали їм викладачі, але тоді Ігор уже знав, що й іншим групам вони кричать ці самі слова. «Ви найгірший підрозділ!» — кричав під час занять армійський старшина, і в куточках його духмяного рота дрібненькими загуслими крапелинками збиралася жовтувата слина. Та Ігор, одягнутий у дірявий бушлат і благенькі чоботи, вже спокійно пускав цей текст повз вуха. На той момент він давно усвідомив, що й старшині, коли він учився в школі й на старшинських курсах, це саме кричали його викладачі, яким попередньо ці слова кричали в обличчя їхні викладачі. Так само було і з вчителями, і з викладачами технікуму. Так само було по всій країні: найгірші народжували,

вирощували, виховували й навчали наступних найгірших. Цей безкінечний ланцюжок тягнувся і зникав у темряві недослідженого минулого, напевно так само найгіршого з усіх можливих минулих. І саме тому в країні, яка була його вітчизною, панував цей повсюдний імлистий напівморок, просмолені трамвайні шпали сочилися крізь сірий сніг липкими й тягучими шмарклями, дерев'яні лавки у парках і сквериках були поламані й загиджені, а дерева над ними тільки пізньої весни випускали сухе рудувате листя, яке вже за кілька тижнів дірявила ненажерлива тля. Коротке задушливе літо приходило на зміну так само короткій, сповненій несподіваних заморозків весні, ще й протягом літа на три-чотири тижні поспіль міг зарядити проливний, цілодобовий дощ, від якого не було рятунку. Осінь наставала несподівано рано й на стадії остаточного виснаження різко переходила в зиму, якій, здавалося, ніколи не буде кінця. Зима ж майже ніколи не була сильною — справжні морози вдаряли навіть не щотижня. Проте зима була промозклою й виснажливою. Низьке хмарне небо часто було не розгледіти за ще нижчими туманами, що стелилися понад землею, осідаючи на обличчях людей липкими брудними випарами. Під очима проступали темні кола, губи синіли, носи й повіки вкривалися тонкими павутинками кровоносних судин, що проступали з-під попелястої шкіри. Люди, й без того не вельми доброзичливі та приязні, робились остаточно дратівливими, позирали одне на одного спідлоба, поверх піднятих комірів та з-під низько опущених на брови шапок. Так що епідемія нічого особливо не додала у стосунки між людьми, хіба що трохи оголивши і проявивши те, що давно вже лежало на дні душі ледь не в кожного.

— До речі, шановні! — перебив його роздуми підвищений тон у голосі Метелецького. — Я ледь не випустив з уваги. У нас із вами завтра… трудовий десант. Колектив театру залучається до санітарних робіт на вулицях міста. Є указ із самого верху… Звісно ж… е-е-е… — потягнув режисер свою улюблену паузу, — це все стосується насамперед сильної, так би мовити, половини нашого трудового колективу. Хоча, якщо до участі зголоситься хтось із прекрасної половини, заперечень теж не буде.

— Що це ще за такі санітарні роботи? — запитання з переднього ряду ліворуч пролунало капризним жіночим голосом.

— Пояснюю, шановні! — Метелецький раптом спохмурнів і на очах зробився нудним і старшим, ніж виглядав зазвичай. — З'ясувалося, що можливими призвідцями епі… ну, тимчасових труднощів у нашому місті, можуть бути собаки. Вуличні пси, бродячі, розумієте? Ті, які… ну… ви розумієте мене… — У словах режисера не було певності, хоч як не намагався він там її зобразити.

У передньому ряду хтось нерозбірливо зобразив розуміння голосом та кивком голови. Проте звучало й виглядало все це не вельми переконливо.

— Так от… — продовжив Метелецький, повертаючи своєму голосові щойно втрачену енергію, — сьогодні вночі спеціальні служби проведуть, так би мовити, зачистку території, а ми завтра… маємо допомогти їм… як би це сказати… привести місто в порядок…

— Тобто як це? — ще більше нерозуміння й подиву сконденсувалося в наступному питанні чи то в продовженні попереднього.

— Ну, це значить… це значить, що ранкова репетиція відміняється! — раптово викрутився режисер. — Вранці всім чоловікам, і жінкам, хто забажає, у робочій одежі зібратись біля службового входу. Все, на сьогодні закінчуємо! До завтра!

Метелецький ще раз постукав по краєчку течки з текстом п'єси, вирівнюючи стиснуті там аркуші, і хвацько втиснув течку під пахву.

— Тексти ролей отримаєте післязавтра! Завтра — трудовий десант!

І, затиснувши течку під пахвою, режисер Метелецький швидко залишив кімнату політзанять.

* * *

Ігор важкувато зістрибнув

з кузова вантажівки, притримуючись за розбитий дерев'яний борт, і роззирнувся довкола. Тут, на цьому краю міста, він ніколи не бував. Занадто далеко від центру, від жилих районів. Промерзлий ряд голих тополь метрів за триста, мабуть, означував якусь дорогу. Втім, жодного руху попід деревами помітно не було. Величезний пустир плавно переходив у поле з виярками. Поле повільним невисоким пагорбом здіймалось ген удалечінь. І там, далеко на обрії, бовваніли перші (вони ж, мабуть, і останні) сірі громаддя панельних будинків незнаного йому району міста.

— Ігоре! Поможіть мені! — це згори, з кузова, простягала руку Лариса. Вона виявилася не єдиною з жінок, хто наважився-таки взяти участь у цьому виїзді з не зовсім зрозумілою метою. Ще дві жваві фарбовані білявки з бухгалтерії та кілька білетерок, переважно літнього віку, теж з'явилися вранці до службового входу, одягнені в робочі строї, себто в цупкі темні спідниці й куфайки, з головами, пов'язаними теплими хустками. Щоправда, саме на Ларисиній голові — єдиній серед жіноцтва — була не хустка, а гарненька в'язана шапочка з грубої сірувато-коричневої вовни. Русяве волосся, легко вибиваючись з-під загорнутого манжетом краю шапочки, робило дівчину якоюсь по-домашньому чарівною.

Ігор підніс догори обидві руки й підхопив легеньке тіло, коли воно перегнулося назустріч йому через борт. Опустив Ларису, доки вона торкнулась ногами землі, затримав перед собою на секунду, і вона вдячно поглянула йому в очі знизу вгору. Ігор аж кліпнув від такого близького погляду майже впритул. І саме на мить того скліпу обличчя Лариси перед його очима раптово змінилося — він побачив якусь темно-синю, глибоку безодню, котра струменіла з її величезних очей, вируючи світлими об'ємними спіралями кудись далеко-далеко у глибину. Витріщившись у відповідь, Ігор одразу ж утратив це дивне видіння. Очі були як очі, великі, дівочі, але не безмежні, і ніякі золоті спіралі, звісно ж, нікуди з них не струменіли. Тим часом Лариса трохи ніби аж незадоволено вивільнилася з його долонь і, відходячи, мовчки кивнула на знак подяки. Та й кивнула зовсім ледь-ледь, майже непомітно.

Ігор ще трохи постояв оторопіло, потім сягнув до кишені по сигарету й почав обдивлятись у пошуках вигідного місця для перекуру. Вантажівка, яка їх привезла, зупинилась просто біля краю довжелезної і глибокої траншеї, в кінці якої чахкав і тремтів невеликий колісний тракторець-екскаватор із задертим догори ковшем. Викопана земля нерівномірно громадилась переривистим бар'єром на скрайку траншеї. Десяток лопат лежали і стояли, застромлені у викопалину. З кузова вже зістрибнули всі, хто приїхав. Ігор пошукав очима Віктора і Семена Марковича. Вони стояли неподалік, трохи збоку від інших чоловіків, а крім акторів сюди виїхали також електрики, монтувальники сцени й навіть вахтер, досить літній уже, сивий чоловік, за віком або ровесник Марковича, а чи, може, й трохи старший.

Ігор повільно побрів до Віктора, і той мовчки простягнув йому коробку сірників. Семен Маркович також роззирався довкола, продовжуючи говорити Вікторові якесь попередньо почате речення:

— Це зараз собаки всі такі різні й водночас однакові. Бо всі бродячі. А раніше вони були інакші. Були породисті. Люди вдома тримали собак. Були породи службові, були ще мисливські, декоративні. Гарні такі… Люди з ними на вулицю виходили, на таких повідках їх водили, з нашийниками, — старий актор пальцем показав кільце навколо шиї. — Зараз уже цього давно нема…

— А ще ж якісь були теж звірі приручені… — Віктор ніяк не міг пригадати назви. — Ко… ко-о-о…

— Коти? — перепитав Семен Маркович і весь немов здригнувся внутрішньо. — О-о-о-о! Коти! Коти — це зовсім інші тварини. Їх давно вже звели зі світу, ще, здається, до вашого народження… — В голосі його пролунали якісь нотки чи то жалю, чи глибокої неприязні, такої глибокої, що аж на межі з ненавистю. — І кому, кому вони заважали?..

Старий актор замовк і почухав своє усе ще вимащене зеленкою чоло під стареньким картузом. З-під картуза далі виглядала пов'язка, вже сіро-бруднувата, давно не міняна. Проте вона все ж була дбайливо підгорнута краєм усередину, до волосся.