Сатирикон-XXI (збірка)
Шрифт:
Вдалині у напівтемряві показався трамвай. Номера було не розібрати. За кілька секунд стало видно на вітровому склі фанерку з написом «В ДЕПО».
— Мені підходить! — гаркнув Віктор і нарешті застебнув куфайку, видно таки відчувши вечірній холод. — Поїхали! Ти на розвилці можеш вийти.
Вони заскочили у напівпорожній салон і навіть умостилися на двох вільних сидіннях біля задніх дверей. Ігор зайняв місце біля проходу, а Віктор — біля вікна. У напівтемряві вагона постаті інших пасажирів виглядали розпливчасто й туманно. «Немов у підводному царстві…» — подумав Ігор, пригадавши п'єсу «Підводники», яка успішно йшла кілька років на сцені театру, доки раптом її не зняли за ідеологічну невідповідність. Вони, актори, тоді трохи ще й обговорювали цю новину, доки вона була свіжою. Ніякої крамоли в тексті їм знайти не вдалося, проте Семен Маркович висловив припущення, що у керівництві ідеологічного відділу хтось не вміє плавати. Він ще тоді якесь таке дивне слово вжив — «фобія», чи що… Іншого розумного пояснення причини заборони спектаклю більше ніхто не запропонував.
Ігор упіймав себе на тому, що
— Розвилка! — голосно гукнув попереду вагоновожатий, висуваючись зі своєї кабінки аж по пояс. — Наступна — депо!
Ігор схаменувся, а тут ще й Віктор штурхнув його ліктем під бік. Важко підвівся, хитнувся, потис Вікторову простягнуту правицю. Друг на прощання весело видихнув йому в обличчя перегаром:
— Не забудь, що нам ці бабки сказали! Завтра вдягайся потепліш. Якогось вшивника піддягни, чи що. Як в армії, пам'ятаєш?
Двері розчахнулись, і він ступив у темряву зупинки. Хоча зупинки як такої там і не було. Віктор ще встиг прокричати услід:
— А бачиш, ми таки люди мистецтва! Хоча й собак убивати вміємо, як треба! Ми з тобою в житті не пропадемо-о-о!
Двері зачинились, і трамвай повіз із собою бідне світло, подзеленькуючи на стиках мокрих рейок. Навкруги запанувала пітьма. Ігор заплющив очі й раптом зрозумів, що прекрасно орієнтується в цій місцині. Онде цегляний паркан якогось заводу тягнеться до пожежної частини з давно не біленою каланчею. Там треба буде перейти вулицю і ще трохи пройти поміж будинками, потім перебігти залізничну колію, яка тягнеться у замкнену металеву браму іншого заводу, видертися на насип з протилежного боку — й до його будинку залишиться два квартали. Він ніби одразу побачив увесь шлях, який належало подолати. Навіть більше — він чітко подумав про те, як видиратиметься на насип, що вже трохи розлізся, і збагнув, що, напевно ж, під кіркою промерзлої землі можуть бути підступні бульбашки грязюки, які, роздавлені ногою, пливуть униз по схилу, обволікаючи ступню й тягнучи за собою все тіло. Тут же ж чомусь пригадалось, як Семен Маркович їм з Віктором у ті рідкісні хвилини відвертості казав: «Бульбашки землі — це прекрасно. Але вам уже цих слів не вимовляти…» За пляшкою поганого, дешевого вина тодішня розмова вже перетворилася на п'яне варнякання, але чомусь саме ці слова — «бульбашки землі» — встряли Ігореві в пам'ять.
Так і виявилось: насип своїм південним схилом увесь минулий день дивився у небо, на якому, здається, під вечір прозирало сонце. Тому навіть у блідому світлі від недалекого будинку було помітно темні криві смуги — сліди тих, хто раніш за нього намагався видряпатись на схил. Ігор ще раз добре розгледівся і почав швидко видиратися, ставлячи ноги, наче лижник, ялинкою. Він вибрав не найбільш пологу, але через це більш суху частину схилу. Ослизнувся тільки раз, уже майже на самому гребені, вхопився рукою за гілку невисокого куща, поколов долоню, проте підтягнувся і подолав перешкоду. Й, уже випроставшись і відхекавшись, подумки зміряв поглядом наступний відтинок шляху. Одразу ж звідкись зрозумів, що вдома нікого нема. Обтупав черевики від грязюки і поплентав до найближчих дворів. Взуття таки добряче промокло — це відчувалося пальцями ніг. Спробував знічев'я пригадати, коли йому востаннє було тепло в ноги, — і не зміг. Вдома, на брудному вичовганому лінолеумі, ноги мерзли також, хоч і менше. Не допомагали теплі шкарпетки, домашні капці. Та й капці ті, і шкарпетки важко було щиро назвати теплими. На вулиці ж постійна промозкла волога не давала взуттю по-справжньому захищати ступні. І взуття дуже швидко репалося, робилося слизькуватим, постійно промоклим до глибини, наскрізь. Поставлене на ніч під теплувату батарею, воно на ранок густо вкривалося сивим соляним нальотом, який слід було стирати сухою шматою, аби не поглиблювати вологість, котрої й так не бракувало. Та вологість не відпускала черевиків, як не відпускає застуда чи бронхіт змучене тіло хворого, вона лише чаїлася, відступала у глибину, щоб за найменшої ж нагоди нагадати про себе. У взутті промокало все, від шнурків до підошов. Коли черевики зрідка вдавалося посушити довше, як, наприклад, у вихідний день, то вони куксились і морщились, немов їх викручувала якась невідома судома. Носаки взуття задиралися, розтягуючи змучену підошву, перекошуючи підбори. Підошва корчилася, вириваючись із прошви, а інколи — і це було найстрашніше! — вона тріскала. Репана підошва одразу робила взуття цілком непридатним, хоча зовнішньо щось помітити було неможливо. Черевики нічим не відрізнялися від своїх нормальних, здорових побратимів, і тільки той, хто їх носив, чув на ступні повзучий вологий холод, що ізсередини обгортав ногу, підіймаючись вище і вище, обіцяючи всьому тілу надвечір застуду, озноб, температуру, кашель і нежить. На багато днів людину опановував отой стан недолікованої хвороби, млість і слабкість, припливи жару до голови або холодні бридкі мурашки поза спиною. Постійна пітливість при навколишній холоднечі то давала коротке й оманливе відчуття тепла, то обгортала все тіло липкими й огидними обіймами, від яких не було рятунку. Пітніли долоні, пітніли шия і спина, волосся на потилиці мокріло й злипалося, і відчуття повсюдно брудного тіла лише підкріплювалося хвилями випарів поту з-за пазухи і з-під коміра.
Обійшовши теплоцентраль, яка тяглась уздовж дороги, покладена на бетонні блоки й обгорнута
Двері відчинялися нелегко. Хтось, мабуть, із домоуправління, нарешті поправив їх — і другу петлю поставили, і пружину згори припасували, важку, скреготливу, дитина й не здужає відчинити. Ну та ти вже не дитина! Р-р-раз! Двері важко гупнули, щільно причиняючись за ним.
Піднявся темними сходами, подлубавшись у шпарині, відчинив двері у квартиру, пройшов у кухню і аж там зняв промокле взуття. Навпомацки прилаштував черевики сушитися під батареєю. Потім стягнув сирі й липкі шкарпетки, струсонув і поклав їх зверху на ледь теплий радіатор. Помив руки над кухонною раковиною. Помацав на столі — йому одразу ж трапився окраєць хліба, загорнутий у благенький рушник. Налив з чайника перекип'яченої води до кухля і заходився жувати вже добряче підчерствілу м'якушку. В темному й вузькому просторі кухоньки йому раптом здалося, що навкруги, десь зовсім поряд, поза стінами, обертається величезний механізм, світляні кулі, нанизані на вісі, крутяться за давно заданими орбітами, то зближаючись, то розминаючись, віддаляючись одна від одної, щоб знову зустрітися через довгий-довгий час або не зустрітися взагалі ніколи. Перевів погляд за вікно — нічого такого. Темний двір, тільки з вікон будинку падає бліде, слабеньке світло, і то лише від тих, у кого лампочки потужніші. Від тих, котрі могли собі це дозволити. Але темрява переважає. Темрява переважує все інше. Темрява в місті й у світі. Ніч. Темрява і холод навкруги.
Я сиджу у себе вдома, на кухні. Жую хліб і запиваю його водою. Їжа дасть моєму тілу силу, здатність рухатися, жити. Прожити завтрашній день, потім — післязавтрашній, наступний, іще, ще… Я ляжу спати, уранці прокинуся, одягнусь, вийду за межі помешкання, поїду до місця, при якому числюсь на роботі. День буде таким самим, як і попередній, як і багато днів перед тим. Ті самі чоловіки й жінки навколо, ті самі будинки, трамваї, та сама грязюка під ногами. Та сама погода — сира, огидна холоднеча. Та сама кров струменить у моїх жилах, те саме повітря обвіває моє лице. Та сама іржава вода заповнює труби і ллється з кранів. Той самий великий термометр у центрі міста показуватиме ту саму температуру. Нічого не зміниться. Нічого не змінюється вже багато років. Наші батьки й діди не пригадують змін. Так жилося завжди. Змін не було ніколи. Змін не було. Змін не могло бути. Змін не може бути. Змін не існує в природі. Підручники історії брешуть: не було зроду ніяких прадавніх часів. Люди ніколи не ходили у звірячих шкурах і не жили у печерах. Тим більш не полювали на звірів з кам'яними сокирами. Завжди, споконвіків стояли у світі й у всесвіті ці багатоповерхові цегляні й бетонні будинки, облуплені та непривітні, серед плетива трамвайних колій, котрі з'єднували окремі райони у подобизну міста. Люди вічно одягались у цей негарний одяг з темних неякісних тканин. Вічно їли несмачну, прісну їжу, пили недобрі, вивітрені напої. Зустрічалися. Кохалися, закладали родини, народжували дітей, які й продовжували цей безкінечний ланцюжок нудьги та безнадії.
Я зараз ляжу спати. Спати потрібно, нічого з цим не поробиш. Сон дає сили, так само, як і споживання їжі. Це не задоволення — це необхідність. Тому і сон, і їжу треба обмежити до краю. Не наїдатись, а тамувати голод. Не висипатись, а боротися з сонливістю. І не більше. Тому нема чого гаяти часу. Нема чого. Нема…
Ігор дійшов до ліжка і роздягнувся вже сидячи. Ліг, підтягнув коліна до грудей, накрився ковдрою. Підіткнув жорстку подушку, щоб ріжки не давили у вухо. Заплющив очі. Якась темна глибина, безмежна і спокійна, постала, розгорнулася перед зором. Вона струменіла і летіла, обгортаючи, обгинаючи Ігоря з усіх боків. Зробилося трохи тепліше.
Уже крізь сон він ще встиг почути, як відчинилися вхідні двері й прийшла Ліда. Не розплющуючи очей, зауважив, як дружина скинула пальто і поклала на стіл загорнуту в газету лампочку. Навіть вольфрамову спіраль у лампочці, тонку і тремтячу, зміг побачити, та чомусь не здивувався й цьому.
Останнім, що він відчув, провалюючись у темну глибінь, був різкий кислуватий запах чужого чоловічого поту, який струмував від Ліди.
Ранок настав, як і щоразу, сірим прямокутником вікна. Сірість та робилась усе яскравішою, аж доки не стала брудно-білою. Ігор сів на ліжку, спустив ноги на холодну підлогу й розплющив очі. У шлунку пекло, в горлі дерло, проте не сильно. За давно не митим склом вікна висіла сіра дрібна мжичка.