"Сатурна" майже не видно

Ардаматский Василий Иванович

— Я ж сказав — партизан.

— Де базується твій загін?

— Ліговинське болото.

— Ти кажеш неправду — ці болота непрохідні.

— Ні, кажу правду, в болоті є острів, і до нього ведуть безпечні стежки.

Офіцер помовчав.

— Припустімо… Прізвище?

— Крамер. Михайло Євгенович Крамер.

— Єврей?

— Німець.

— Як це німець?

— Дуже просто, я народився і виріс у республіці німців Поволжя.

— Не знаю такої республіки.

— Тимчасом вона є. Вірніше — була.

— Скільки ваших наступало на Нікольське?

— Чоловік сорок.

— Чому відступили?

—

Я не командир, не знаю. Мені відомо тільки те, що говорив наш командир перед боєм. Він оказав, що, за даними розвідки, в Нікольському майже дві роти.

— Який у тебе партизанський пост?

— Ніякого. Рядовий боєць, перекладач при командирі. Мене мобілізували в партизани як знавця мови.

— Що означає мобілізували? Хіба ти не тутешній?

— Я ж сказав вам, я народився на Поволжі, це біля Саратова. А мобілізували в Москві, де я жив і працював останні два роки. Мобілізували і закинули сюди з літака.

— І що ж, ти, значить, чистокровний німець?

— Не зовсім, мати в мене росіянка.

— Як ти сказав? Республіка німців Поволжя?

— Так.

— Вперше чую.

Рудін знизав плечима.

— Значить, Крамер?

— Еге ж.

Офіцер був явно спантеличений.

— Партизани, як правило, в полон не здаються. Чому ти не чинив опору?

Рудін посміхнувся.

— Це могло коштувати мені життя, а воно в мене одне.

Офіцер теж посміхнувся і з цього моменту перевів розмову на «ви».

— Яка у вас професія?

— Інженер комунального відомства в міському муніципалітеті Москви. Я працював у відділі, який відав енергетикою.

— Який був план нинішньої операції вашого загону?

— По-моєму, розвідка боєм.

— Дві роти! — офіцер подивився на німця, що стояв біля дверей, і розсміявся. — Ваші розвідники мають великі очі і маленьку хоробрість. Нас тут дев'ятнадцять чоловік.

Офіцер крутнув ручку польового телефону і взяв трубку.

— Другий? Тут дев'ятий. Все гаразд, вони відступили. Є полонений… Мені здається… Ні, мені все-таки здається…

Що здавалося офіцерові, Рудін міг лише догадуватися.

Видно, не бажаючи говорити в присутності полоненого, офіцер звелів конвойному вивести Рудіна в коридор.

Рудін вирішив, що ситуація склалася так: офіцерові здається, нібито полонений становить певний інтерес, а той, з ким він розмовляє по телефону, цього не поділяє і, цілком можливо, пропонує полоненого без всякої мороки ліквідувати. Рудін думав про це так, ніби йшлося зовсім не про нього. Оце й була та ситуація, що його колись гнітила, коли події ставали непідвладними, і нервуйся чи не нервуйся, все одно події розгортаються без будь-якої твоєї участі. Рудін продумав свої відповіді офіцерові. Ні, ні, він зробив усе, щоб зацікавити його своєю персоною. Єдина прикрість, що поліцай при обшуку взяв у нього лише зброю і не пішов у діло зашитий у підкладку піджака лист Крамеру від батька, якого він начебто одержав ще в Москві, у перші дні війни. В листі батько досить прозоро натякає синові на голос крові і закликає його прислухатися до цього голосу. Словом, зараз усе вирішується в цій розмові офіцера по телефону…

Рудіна замкнули в дерев'яній повіточці на шкільному подвір'ї. Він сидів на дровах, намагаючись не мучити мозок і нерви роздумами про те, як складеться його доля. Йому

пригадалось раптом, як він хлопчаком, побившись об заклад, почав перепливати Оку і посеред річки його охопив жах, що в нього не вистачить сил. Пливи назад, пливи вперед — все одно не вистачить. Він почав тонути. І тут побачив голуба, який летів над річкою, а за ним гнався яструб. Голуб то припадав до самої води, то злітав догори, але яструб не відставав од нього… Та ось голуб зробив крутий маневр, і яструб проскочив мимо, а голуб повернув до берега і швидко зник там. А Рудін помітив раптом, що він не втонув і продовжує пливти до берега. Він зрозумів просту річ: не можна думати, що в тебе не вистачить сил, — ця думка якраз і відбирає сили. Він почав думати про голуба, який щойно на його очах врятувався від смерті. І переплив Оку.

«Так, марно і навіть шкідливо думати про те, що мене жде гірше», — вирішив Рудін і почав тихо декламувати свій улюблений вірш, який жив у його серці з шкільних років і з часом вміщав у собі все більше почуттів і думок:

Белеет парус одинокий В тумане моря голубом!.. Что ищет он в стране далекой? Что кинул он и краю родном?.. Играют волны, ветер свищет, И мачта гнется и скрипит… Увы, — он счастия не ищет И не от счастия бежит! Под ним струя светлей лазури, Над ним луч солнца золотой… А он, мятежный, просит бури, Как будто в бурях есть покой!

«Немов у бурях спокій є!» — повторив у думці Рудін останні рядки і вирішив, що цей йото улюблений вірш уже вмістив у себе і те, що зараз з ним відбувається.

«Немов у бурях спокій є!»—ще раз повторив він. — Чому «немов»? Є ж особливий, вищий спокій, який відчуває людина, що опинилася в центрі бурі, якої вона не боїться. І, звичайно ж, Лермонтов ці слова «как будто» написав начебто не від себе, а від когось іншого, того, хто боїться бур. І слова ці треба розуміти так, що говорить їх боязка людина, яка не розуміє щастя боротьби».

Потім Рудін почав думати про Андросова. Що він зараз робить, про що думає? Вивчивши його словесний портрет, Рудін так виразно уявив собі обличчя і всю постать Андросова, що йому іноді здавалося, ніби одного разу і навіть не раз він уже бачив його.

Загримів засув у дверях, до повіточки ввірвалося тьмяне світло.

— Швидше виходь!

Двоє поліцаїв вивели його на вулицю. Біля воріт школи стояв грузовик, його шофер, товстий німець з вусами на багровій фізіономії, стоячи на підніжці машини, витирав грязюку з переднього скла.