"Сатурна" майже не видно
Шрифт:
— Ні, дідусю, не боюся.
— Тоді йди від колії стороною верст на чотири, так тобі буде ще спокійніше.
— Спасибі, дідусю! — Рудін встав. — Як тебе хоч звати?
— Степан, а всі в околиці звуть мене Відьмаком. — Він тихо розсміявся. — Це за те, що я на болоті живу.
— Спасибі, дядьку Степане. До побачення.
— Хай тебе бог береже.
Рудін пішов, як порадив дідок, значно лівіше. Під ногами, як і раніше, чвакотіла розкисла земля, але йти тепер було легше; це, мабуть, тому, що
— Гей, ану, стій! — наказав хрипкий голос із темряви. — Руки, руки підніми, а то не ручаюсь…
Рудін спинився і підняв руки.
Від куща відділилася й наблизилась неясна в темряві людська постать.
— Хто ти?
— Радянська людина.
— Радянськими усі звуться. Відповідай: хто ти, звідки і куди йдеш?
— Це довго розповідати. Якщо ти партизан, веди мене до командира.
— Зброя є?
— Нема.
— Тоді йди он туди і не оглядайся.
Кущі ставали щораз густіші, і незабаром почався ліс. Невідомо звідки біля Рудіна з'явилося ще двоє людей, а коли вони заглибились у ліс кілометрів на три, їх зупинив невидимий вартовий. Один із провідників Рудіна сказав вартовому пароль, і вони пішли далі. Незабаром його ввели в тісну землянку, в якій біля перекинутого ящика сиділи і пили чай двоє бородатих чоловіків невідомого віку. Їхній стіл тьмяно освітлювала підвішена до стелі гасова лампа з закопченим розбитим склом.
Один з бороданів невдоволено поставив на стіл недопитий кухоль чаю.
— Мені сказали, що ти просив вести тебе до мене. Що тобі треба?
— Якщо ви командир загону, я хотів би поговорити з вами віч на віч.
— Ач який! — він підморгнув до другого бороданя. — Це ти кинь, від комісара загону я критися не буду. Кажи, хто ти і чого тобі треба.
— Хай вийде боєць, — сказав Рудін, оглянувшись на партизана, який привів його і тепер стояв біля входу.
— Ну, гаразд, Петрусю, вийди на хвилинку… Ну, я слухаю.
— Ви зв'язані з товаришем Олексієм? — запитав Рудін.
Бородані незворушно дивилися на нього.
— А що?
— Я попрошу вас передати йому радіограму, яку я напишу.
Комісар засунув руку в ящик, біля якого вони сиділи, витяг аркуш паперу і дав його Рудіну.
— Пиши!
Рудін написав: «Повідомте Маркову, що зі мною сталося ускладнення, я був відправлений з ешелоном полонених. Утік. У цей момент перебуваю в… — тут Рудін зробив пропуск. — Знову виходжу на попередню ціль».
— Самі вставте, у кого я перебуваю…
Бородані разом прочитали написане Рудіним, перезирнулися. Помовчали. Командир загону встав.
— Добре. Зараз передам, але до одержання відповіді ти зостанешся тут.
— Залюбки, — посміхнувся Рудін.
Командир вийшов із землянки, комісар запропонував Рудіну поїсти.
— Не відмовився
— У Відьмака? — посміхнувся комісар.
— У нього.
— Не дивуйтесь. Коли ви були в нього, там були й наші люди.
— Хороша робота, — розсміявся Рудін.
Повернувся командир загону.
— Зараз передадуть.
Тепер із землянки вийшов комісар, але незабаром вернувся, несучи кусок сала і хлібину.
— Чим багаті, тим і раді.
Рудін ще не встиг попоїсти, як радист приніс відповідь на радіограму:
«Ваше повідомлення передано Маркову. Залишайтесь у загоні до одержання вказівок від вашої бази, які ми передамо вам негайно після одержання».
І ще одна радіограма адресувалася командиру загону Нагорному: «Людині, яка зараз у вас, повністю довіряйте і подайте необхідну допомогу. Олексій».
Розділ 11
Кінчався другий день, як Рудін пішов. І хоч Марков добре розумів, що рано чекати від нього якихось вісток, перебороти нервове напруження не міг.
Увечері прийшов Савушкін. Biн ходив на розвідку району, де, за даними, одержаними з Москви, гітлерівці будували великий аеродром.
У свій час, коли Марков формував оперативну групу і перший раз поговорив із Савушкіним, у нього склалося про нього поганеньке враження. «Парубчак легковажний, на серйозне діло посилати не можна», — вирішив Марков. Він сказав про це комісару держбезпеки Старкову, а той негайно викликав до себе безпосереднього начальника Савушкіна і запитав у нього, навіщо Маркову рекомендували несерйозну людину.
— Можу сказати одне, — відповів начальник, — якщо Савушкін залишиться в мене у відділі, буду дуже радий, це мій найкращий працівник.
Він розповів про операції, які самостійно провів цей «не серйозний», смішливий працівник. У них рельєфно було видно справжнього Савушкіна — жваву, розумну і дотепну людину.
— Так, так, я згадав його, — сказав Старков. — Ви даремно, товаришу Марков. Савушкін справді чіпкий працівник, а головне — має на плечах свою голову.
Маркову довелося просити пробачення в начальника Савушкіна.
І згодом, коли в Москві готували групу, Марков сам пересвідчився, що недаремно начальник вважав Савушкіна найкращим своїм співробітником. Проте одна вада в нього була, хоч Марков і не дуже був певен, що це вада. В характері Савушкіна жила азартність; він, мов шахіст авантюрного стилю, в кожному ділі шукав ходів до загострення і ускладнення. Для нього не було більшого задоволення, ніж придумати по ходу справи несподіваний поворот.