"Сатурна" майже не видно
Шрифт:
— Диверсії у ваше завдання входили?
— Про них казали, але завдання не дали. Поки що ми проходимо по першому відділу — лише розвідка.
— Зілов на рації сам працює?
— Може, але погано. Радистом при ньому офіціально вважаюсь я.
— Шифр знаєте обидва?
— Так, але я шифрую дуже повільно.
Коли Леонова уже виводили, він раптом обернувся і крикнув:
— Нас розстріляють?
Аксьонов йому не відповів. Леонова так гойднуло, що конвойний змушений був підхопити його під лікоть.
— Шмаркач! — вголос сказав Аксьонов,
Привели Зілова. Він сів на стілець, спокійно оглянув кабінет і зупинив холодний, вичікувальний погляд на Аксьонові. Але той починати допит не поспішав. Скільки вже їх, отаких, різних і всяких, за війну побувало перед ним! Були й сильні натури, з якими доводилося немало морочитись, перш ніж вони, внутрішньо спустошені, перетворювались на покладливих і боягузливих, канючили пощади. Аксьонов уже знав, що сила таких тримається тільки на їх особистому характері і важливо відшукати в цьому характері головну слабину. Тоді вся фанаберія облітає з людини, і вона опиняється голою сама перед собою. За всю війну йому лише один раз довелося мати справу з ворожим агентом, який справді керувався цілком ясними і міцними ідейними переконаннями. Це був годованець з білогвардійської емігрантської родини, якому, як кажуть, з молоком матері прищепили звірячу ненависть до Радянської влади, до більшовиків, до всього, що викинуло на задвірки родину блискучого офіцера почту його величності. Але хоч яким небезпечним був той тип, Аксьонов поводився з ним, якщо можна так висловитися, з шанобливою цікавістю. Дивлячись зараз на Зілова і ще не почавши допиту, Аксьонов уже знав, що цей хлопець всього лиш з характером, і, мабуть, сильним. І що йому доведеться поморочитися з ним терпляче і довго, щоб «збунтувати» його зсередини.
— Прізвище, ім'я, по батькові? — спитав Аксьонов.
— Зілов Сергій Петрович, — почулася спокійна відповідь.
— Це все справжнє чи вигадане паном Щукіним?
Зілов розуміюче усміхнувся.
— Ні, все справжнє. А за паном Щукіним у мене все по-іншому.
— Як звали вашого батька?
— Петро Михайлович.
— Ви не хочете його побачити?
Обличчя Зілова здригнулося. Тільки обличчя. А очі злякано метнулися згори донизу.
— Н-ні,— з запинкою відповів він.
«Так, — подумав Аксьонов, — тут уже є перша щілинка, спробуємо її розширити…»
— Яким же нікчемним боягузом має бути син, якщо він не бажає бачити свого рідного батька — заслуженого фронтовика, який пішов на війну, щоб захищати свободу і честь свого сина!
— Тому й не хочу, — тихо, але твердо вимовив Зілов.
— Отже, ви знаєте, що на відміну від батька — захисника Батьківщини — ви стали її зрадником, запроданцем, ворогом, наймитом у гітлерівських бандитів?
— Це питання дуже складне, — дивлячись Аксьонову в обличчя, відповів Зілов. — Як ви про німців кажете, так само вони кажуть про вас. А й вони такі ж люди, тільки у них свої завдання, а у вас — свої. А такі, як я, за всіх умов бувають лише дрібними виконавцями.
—
— Можливо, — індиферентно промовив Зілов, знизавши плечима.
— Що ви робили до війни?
— Багато чого робити доводилось. Головне, мабуть, кіномеханік. Спочатку в осиповицькому клубі, потім — на пересувці.
— Скільки заробляли?
— Дурницю. Та це не мало ніякого значення. На харчі вистачало, — зухвало посміхнувся Зілов.
— За ідею, значить, працювали?
— Просто дуже любив кіно.
— Які ж фільми вам найбільше подобались?
— Пригоди. І про війну.
— А як прийшли німці, ви вирішили кинутись у пригоди самі?
— Не без того, — знову посміхнувся Зілов.
«Ну що ж, — подумав Аксьонов, — на самому початку його поведінка може бути й такою». Довелося ж йому мати справу з одним хлопчаком, який сказав на допиті, що пішов у шпигуни під враженням від роману Уеллса «Людина-невидимка».
— Що ви можете розповісти про Доктора?
— Тільки те, що він підполковник і наш безпосередній начальник.
«Цікаво, навіщо йому так підвищувати Фогеля в званні? — подумав Аксьонов. — Очевидно, йому самому хочеться здаватися більш значним, ніж він є насправді».
— Прізвище цього підполковника?
— Фогель.
— Давно він дістав звання підполковника?
— Мабуть, давно, бо казав мені якось, що скоро має одержати полковника. Він навіть натякав, ніби це залежить від успіху моєї роботи тут.
— Значить, підвели ви свого підполковника?
— Виходить, так.
— А брехати вас учили теж у шпигунській школі?
— Я не брешу, — твердо відповів Зілов, але на його смаглявих щоках виступили багрові плями.
— Що ж, по-вашому, підполковник Фогель перед розмовою з вашим напарником надівав погони старшого лейтенанта, чи як?
На обличчі Зілова з'явився вираз презирства.
— Леонов — боягуз і шмаркач, він зовсім нічого не знає. Слухайте його, він намеле вам сім мішків гречаної вовни.
— Отже, Фогель все ж таки спеціально для нього переодягався?
— Йому немає потреби це робити. Він справді ходить з погонами старшого лейтенанта, а насправді він підполковник. Лейтенантські погони — це всього лиш маскування, — майже захоплено пояснив Зілов.
— Можливо, можливо… Що вам обіцяли за вашу брудну роботу?
— Для мене це не мало значення, як і моя довоєнна зарплата.
— Отже, головне — ідея? Тоді розкажіть мені, яка вона, ця ваша ідея?
Зілов мовчав.
— Ну, за що ви боролися? Яка у вас мета? Заради чого ви пішли на такий риск?
— Та не думав я про це і думати не хочу, — майже з обуренням сказав Зілов, дивлячись вбік.
— Даремно, — спокійно відповів Аксьонов. — За законами воєнного часу ми вас, як ворожого шпигуна, розстріляємо. Про що ж ви подумаєте в останню хвилину свого життя? Невже у вас не промайне думка: «За що гину?»
Зілов мовчав. Аксьонов бачив, як у нього на правій щоці дрібно-дрібно тремтів м'яз.