"Сатурна" майже не видно
Шрифт:
— Позавчора, товаришу генерал. Там якраз пройшло через фронт троє наших оточенців, і я їх допитував про обстановку на тому боці.
Генерл поклав указку на стіл і зацікавлено спитав:
— Вони пройшли благополучно?
— Так точно, товаришу генерал.
— Німці їх не обстрілювали?
— Так точно.
Генерал скривився.
— Та зачекайте ви з своїми «так точно»! Давайте-но сядемо.
Вони сіли за довгий стіл один проти одного. Генерал простяг Тихомирову розкриту коробку якихось дорогих цигарок.
Генерал закурив.
— Отже, німці їх не обстріляли? — тихо, ніби сам до себе, промовив генерал і раптом швидко
— Так точно, дивно, — відповів Тихомиров, сердячись на себе, що знову не обійшовся без «так точно». — Тим паче, що оточенці казали: німців вони бачила. Бо що-що, а очі в німців теж є.
Генерал усміхнувся.
— В тім-то й річ, що є. Ну, а наші чому їх не обстріляли?
Тихомиров вмить почервонів. Питання генерала зачіпало те, про що цими днями у нього вже була неприємна розмова з самим командиром дивізії: Тихомиров хотів змінити розташування правого крила батальйону, а командир дивізії робити це заборонив. Зараз Тихомиров не знав, чи має він право сказати про це генералу. Вирішив поки що не говорити, а просто пояснити, в чому тут річ.
— Так, значить, яр, товаришу генерал, — почав Тихомиров, озираючись на карту. — І розташований він якраз на самому правому фланзі нашої дивізії і мого батальйону. І тут у мене стик з сусідом, з одинадцятою дивізією. Тільки цей яр і розділяє нас. Але він пересікає фронт не впоперек, а навскіс, так що з моєї точки яр видно в тому місці, де він ще глибокий. А вихід з яру на ділянці сусіда. Оточенці виходили якраз яром. Мої бійці вночі їх не виявили, та я їх і не винувачу. Ночі тепер темні. До того ж дощ шумів, а оточенці йшли, звичайно, акуратно. А коли вони з яру вийшли, то опинилися вже за переднім краєм сусіда. Чого ж тут стріляти? Їх просто затримали, та й усе.
— Так, так… А може й німців яр підвів?
— Не виходить так, товаришу генерал, — обережно заперечив Тихомиров. — Оточенці розповідали, що вони кілометрів зо два від яру йшли по відкритій місцевості, саме там німців вони й бачили. А треба сказати, що якраз на цьому місці навпроти нас німці сидять дуже густо.
Генерал підвівся і знову підійшов до карти. Тихомиров теж підвівся, але залишився біля столу. Генерал засвітив яскраву лампу над картою.
— Підійдіть сюди. Покажіть мені, де розташована ваша крайня бойова охорона.
Тихомиров показав.
— Так от, починаючи з сьогоднішньої ночі і поки не одержите відміни цього наказу, ви особисто повинні перебувати тут, у своїй бойовій охороні. Командування батальйоном на цей час передайте своєму заступникові або комусь із командирів рот. Тут через фронт з того боку мають пройти до нас дуже потрібні і цінні люди, але пройти вони повинні без будь-яких ускладнень. Жоден з ваших солдатів не має права вдаватися до зброї.
— Але ж їх можуть помітити і перестріляти інші,— занепокоєно сказав Тихомиров. — Адже і нас тут також густо, товаришу генерал!
— Про це ви не турбуйтесь, капітане. Ви відповідаєте лише за те, щоб ці люди без перешкод пройшли через ваше розташування. Зрозуміло?
— Так точно.
— От і гаразд.
Вони знову сіли до столу.
— Питання у вас є?
— А якщо по тих людях вогонь відкриє сусід? — спитав Тихомиров.
— Це також не ваш клопіт, — усміхнувся генерал.
— Ясно.
Потім генерал розпитував його про настрої, про те, що говорять солдати про війну і ще про щось. Але це справи вже не стосувалось, і тепер Тихомиров не міг навіть пригадати ні запитань
Тихомиров стривожено озирнувся: щось сталося, але що саме, він ще не розумів. Виявляється, перестав шуміти набридливий дощ. Небо на сході ледь помітно просвітліло, а там, де ось-ось мало зайти сонце, над обрієм з'явився вузенький рожевий просвіт, що відділив сіре небо від сірої землі.
— Розгодинюється, — тихо сказав Кравченко. — Чого доброго, за ніч підсохне, коли б ранком, сволота, не заворушилась…
Тихомиров змовчав.
Темніло швидко. Почалося нічне життя фронту. То гам, то тут повільно здіймалися, розсипалися й танули в чорному океані ракети. На великій висоті через фронт у наш тил пролетів літак. Зенітки чомусь мовчали: мабуть, літак був для них недосяжний. Десь далеко зліва басовито пророкотав важкий кулемет німців. Траса кулемета пішла вгору. Мабуть, німець заклав нову стрічку і рішив перевірити кулемет. Тихомиров спостерігав усе це, намагаючись одразу ж пояснити собі кожен факт. Особливо пильно він стежив за сектором нічийної землі, що лежав просто перед ним. Але тут не відбувалося нічого. За весь вечір примітив лише одне — там, де яр виходив до позиції противника, мигнув промінчик світла.
Або хтось неакуратно засвітив ліхтарик, або прикурив від запальнички. Кравченко теж бачив це і шепнув:
— Дати б чергу по цьому місцю, щоб не думали, ніби ми спимо.
— Відставити! — хрипким голосом наказав Тихомиров і подумав, що час, мабуть, пояснити Кравченкові завдання. — Ти от що врахуй, — суворо сказав він. — Що б не трапилося, без мого наказу вогню не відкривати, і ні звуку, наче нас тут і нема.
Кравченко здивовано поглянув на комбата.
— А якщо він, сволота, опиниться перед самим окопом? Теж чекати наказу?
— Без мого наказу ні звуку, зрозумів?
— Зрозумів. — Кравченко помовчав. — Усе зрозуміло. Він мене буде на мушку брати, а я: «Що накажете, товаришу комбат?»
— Дурниці мелеш, — не дуже строго зауважив Тихомиров. Він любив Кравченка — досвідченого і сміливого солдата, який умів у найтяжчих умовах діяти ініціативно. Сам не раз хвалив його за це перед строєм і навіть нагородив медаллю «За відвагу». — Бувають, Кравченко, накази, — повчально заговорив Тихомиров, — які не те, що рядовому, а й мені обмірковувати не можна. От сьогодні ми такий наказ якраз і виконуємо усім своїм переднім краєм. Що б не сталося, повинні мовчати, ніби ми нічого не бачимо й нічого не чуємо…
Бісова тиша — ні звуку. Іншим разом Тихомиров радів би з такої спокійної ночі, а зараз він боявся, незважаючи на тишу, що не помітить, як пройдуть ті люди, такі потрібні генералові, і не зможе своєчасно доповісти, чи відбувся цей перехід, чи його зовсім не було. Тихомиров не знав, що у нього за спиною, метрів за двісті, де починався густий чагарник, теж третю ніч ховалася група людей, які значно більшою мірою, ніж він, відповідали перед генералом за цю операцію. Там, у гущавині, стояла машина з радіостанцією. В машині поперемінно пильнувало двоє. Одним з них був старший лейтенант держбезпеки Весенін. Він був у засмальцьованій солдатській ватянці і в вигорілій, аж білій, пілотці: справжнісінький боєць господарського взводу. Другий, капітан держбезпеки Безпалов, навпаки, мав досить солідний вигляд: добротне шкіряне пальто без погонів, а на голові — військовий кашкет без зірочки. На ногах — генеральські чоботи. Навіть тут він щоранку голився.