"Сатурна" майже не видно
Шрифт:
— Знаю.
— Часом вашої людини там нема?
— Є. Тільки недавно направили.
— Він такий рудуватий хлопець? — спитав товариш Олексій.
— Так, — відповів Марков, розуміючи, що мова йде про Добриніна.
— Значить, правильно. Я теж послав туди своїх людей. І вони натрапили на вашого хлопця. Чомусь вони одразу догадалися, що він від вас. Це мене стривожило. Порадьте йому поводитись обережніше.
— Добре. Дякую, — неуважно промовив Марков і спитав: — А може, відкликати
— Не треба. Справа в тому, що моїм людям закріпитися там не пощастило, а ваш нібито приріс. Хай тільки обережніше діє. — Товариш Олексій подивився на годинника. — Ну, а сьогодні у нас велике свято. Приймаємо перший літак з Великої землі. Ходімте зустрінемо.
Посадочна площадка була приготовлена на лузі, що прилягав до лісу. З непроглядної темряви час від часу з'являлись якісь люди, котрі, впізнавши товариша Олексія, віталися з ним і зникали.
— Привіт товаришеві Олексію! — перед ними виріс бородатий дядько велетенського зросту.
— А-а! Начальник аеродрому. — Товариш Олексій подав йому руку. — Здоров! Як справи?
— Порядок! Вогнища розкладені, перебувають у хвилинній готовності. Пости спостереження на місці.
— Охорону виставили?
— Миша не пролізе.
— Миша — добре, а німець? — розсміявся товариш Олексій. — Поранені де?
— Он там, у кущах.
Секретар обкому й Марков підійшли до поранених. У темряві біліли бинти пов'язок.
— Як настрій, товариші?
— Поганий, — почулася відповідь з-під куща, — Навіщо нас відправляють? Ну хто важкий — гаразд. А ми ж через тиждень-два на операцію пішли б.
— Вирок медицини остаточний і оскарженню не підлягає,— пожартував товариш Олексій.
Ніколи в житті Марков не слухав гулу літаків з таким хвилюванням, як цієї ночі. Адже то був не просто літак, а сама Велика земля, сама Москва, сама Росія. Літак, різко знижуючись, пролетів далі на захід. Ту ж мить зметнулося полум'я вогнищ. Зробивши коло, літак пішов на посадку. На кінцях його крил засвітились кольорові зірочки. Вони рухались серед зір літнього неба і були все нижче і все ближче.
Прокотившись лугом, літак спинився. З усіх боків до нього збігались люди. Коли підійшли товариш Олексій і Марков, партизани качали льотчика. Його підкидали, неголосно вигукуючи:
— Ура!
— Москва!
— Досить! — благав льотчик.
Поки розвантажували літак, з льотчиком розмовляли товариш Олексій і Марков.
— Як там Москва? — спитав Марков.
— Нормально, — відповів льотчик, зовсім молодий хлопець з настовбурченим чубом.
— Дуже її зруйнували? — спитав секретар обкому.
— Хто це вам сказав?
— Німці патякали.
— Їх тільки послухати! — розсміявся
— І будинку цього нема? — спитав Марков, раптом ясно уявивши собі цю сіру прямокутну будівлю.
— Чому нема? Тільки один ріг ушкоджено.
— Через фронт летіли благополучно?
— Нормально.
— Не обстрілювали?
— Нормально.
— До нашого брата партизана часто літаєте?
— Нормально, майже щоночі. Вас же всюди розвелось, — засміявся знову льотчик.
Все у нього було нормально: і становище на фронті, і стан торгівлі в Москві, і настрій в армії, і робота московських театрів. І хоч тим, хто запитував, так хотілося почути побільше різних живих подробиць, все ж це слівце «нормально» вміщало в собі щось таке, що було найголовнішою і найвичерпнішою відповіддю на всі їхні запитання.
Коли вони прощались, Марков спитав:
— Коли будете в Москві?
— Через три години сорок хвилин. Загалом нормально, — відповів льотчик і, козирнувши, побіг до літака.
Незабаром гул моторів уже розтанув на сході.
— Нормально, — промовив товариш Олексій, і вони з Марковим голосно розсміялись.
Розділ 37
Для Кравцова настали вирішальні дні.
Гестапівці, звичайно, відчували, що їхня робота з молоддю почала, як кажуть, входити в пісок. На збір приходило дедалі менше хлопців. Останній збір у клубі «бажаючих» їхати в Німеччину не відбувся: прийшло тільки чотири чоловіки, і вони, побачивши, що більше нікого нема, миттю зникли. Зусилля підпільників і хлопців, яких підібрали Кравцов і Добринін, марно не пропали.
Клейнер наказав зробити перевірний обхід по десяти адресах, щоб з'ясувати, чому хлопці не з'являються на збори. По дев'яти адресах хлопців взагалі не виявилось: хто «поїхав до дядька на село», хто «подався по картоплю в сусідній район». Словом, хто куди. І лише один виявився дома, але «лежав у тифу».
Клейнер викликав до себе гауптштурмфюрера Берга, який відповідав за роботу з молоддю, і Кравцова.
— Ви думаєте, так усе це і є? Дядько, картопля, тиф? — спитав Клейнер холодно і недбало, але Кравцов бачив, що оберштурмбанфюрер страшенно розлючений.
Майор Берг знизав плечима.
— Цілком можливо.
— А те, що у вас під носом працювали комуністи, це можливо? — загорлав Клейнер.
Берг мовчав.
— Пане Конопльов, ваша думка? — знову холодно і недбало спитав Клейнер.