Сава Чалий

Карпенко-Карий Иван Карпович

(Плаче.)

Медвідь. Так от яке життя…

Чалий.

І на очах у гетьмана самого. Куди ж ви йдете?

1-а молодиця. Тікаємо у Лебединський монастир.

Чалий. Ви, мабуть, сестри?

2-а молодиця. Одна біда людей єдна! Я, мій соколику, перекупка. Торгувала в Немирові-таки, вибачайте, яйцями, курми, молоко продавала і тим сама жила і шестеро дітей годувала, бо чоловік давно подався десь в світи, то я одним одна зосталась. І так собі торгую, і так собі бідую, і так собі діток годую!.. Що ж би ви думали, мої соколики?

Той самий пан Жезніцький та ще Яворський-пан беруть та й беруть у мене в борг: і яйця, і всяку живність, вибачайте, а грошей не дають… Вони попривикали так: жиди дають їм все дурничкою. Так же жиди мають і від них користь: чи поскаржиться там на християнина, чи кого одурить, то за нього заступляться. А за що ж я їх буду дурно годувать? Я в казну чинш платю. І почала я з них гроші править і при инчих панах, і так, де зустріну… Так пан Жезніцький велів мені, щоб я з своєї батьківської хати вибиралась. Твій чоловік, каже, гайдамака, і його хата піде в казну. Я не хотіла, сперечалася… Тоді пан Жезніцький витяг мене і дітей з хати, а хату запалив, і вона згоріла. От я й зосталася з торбами. Троє дітей померло, старшенькі пішли у найми, а я з кумою іду у Лебедин, – може, хоч помремо спокійно.

Конец ознакомительного фрагмента.