Щастя Ругонів
Шрифт:
І потім їм ставало задушливо в темній алеї, здавалося, земля була пронизана пристрасним трепетом, з грунту занедбаного цвинтаря підіймався п’янкий аромат. Але в них було ще надто багато дитячого, щоб відчути всю чарівну привабність цього забутого кутка, розтривоженого весною. Трава вже виросла аж по коліна, заважала ходити, і коли вони наступали на молоді паростки, від зела несло п’янкими пахощами. Тоді чудна втома опановувала закоханих, збентежені, вони прихилялися до муру, приплющивши очі, не маючи вже сили ворухнутися. Їм здавалося, що їх переповнює розлита в природі млость. Але жвавим виросткам ця слабість була не до вподоби, і вони, зрештою, подумали, що в їхньому захистку бракує повітря: їхнє кохання рвалося на волю, в поля. І от щовечора вони почали вирушати в похід. Мієта приходила в кереї, обоє куталися в неї; скрадаючись уздовж муру, вони вибиралися на битий шлях і йшли на вільний простір, на широкий простір, де подуви вітру носились, як хвилі в морі. Тут їм дихалося вільно, вони знову ставали дітьми і відчували, як минає запаморока, навіяна травою пустирища св. Мітра.
Двоє літ поспіль проблукали вони по
Здалеку, на Сен-Клерських луках, сюрчали коники; а в гуркоті Віорни, що текла біля їхніх ніг, учувався наче шепіт закоханих, притишені звуки поцілунків. З дрімотливого неба, наче краплини теплого дощу, падали зірки. І закохані, лежачи горілиць у густій траві, зачаровані трепетом вод, вітру й тіней, раювали, втопивши зірку пітьму, руки їхні зустрічалися в короткому стисканні.
Іноді Сільвер, виразно відчуваючи небезпеку цього німого захвату, схоплювався на рівні ноги й пропонував Мієті перебратися на острівець, що виставав посеред мілководдя. Обоє роззувалися і входили в воду; Мієта не боялася камінців, що їй попадали під ноги, й не хотіла, щоб Сільвер підтримував її, і якось упала посеред річки, але місце було мілке, і вона поплатилася тільки тим, що намочила спідниці. Опинившись на острівці, вони лягали там ниць на піщаній косі, очі їхні були на одному рівні з водою й дивилися в далечину, де в сяйві місячної ночі річка переливалася сріблястою лускою. Мієта уявляла, що вона на кораблі, і запевняла, що острів рухається; вона почувала, як їх заносить кудись течією. Вони стежили за бистрою водою, аж поки находила запаморока; це забавляло їх і надовго затримувало на березі; вони тихенько наспівували, як співають рибалки, коли їхні весла черкають по воді. Коли берег був низький, вони сідали на краю, наче на дерновій лаві, й спускали босі ноги в воду. Вони балакали годинами, ляскаючи ногами по воді, здіймаючи цілу бурю, каламутячи спокійну гладінь, і студена вода заспокоювала їхній пал. Ці ніжні ванни навіяли Мієті примхливу вигадку, що ледве не зіпсувала їхню чарівну невинну любов. Вона забажала, що б там не було, викупатися як слід. Трохи вище, за Віорнським мостом, буїв тихий. затон, завглибшки з метр, дуже зручний, за її словами, і цілком безпечний; зараз тепло, можна ввійти в воду по самі плечі; а потім їй страх як хотілося навчитися плавати. Сільвер її навчить., Але Сільвер заперечував: вночі купатися небезпечно, їх можуть помітити, й це їм пошкодить. Але він умовчав головну причину. Його інстинктивно стурбувала думка про нову забавку. Вія питав себе, як вони роздягатимуться і як він триматиме Мієту в воді. А її, здавалося, не соромили ці всі труднощі.
Якось увечері вона принесла купальний костюм, перешитий з старої одежини. Сільверові довелося вернутися додому до тітки Діди по штанчата. Витівка була цілком невинна. Мієта навіть не відійшла набік: вона просто роздяглася в затінку верби, такої густої, що її дитяче тіло лиш на якусь мить блиснуло невиразною білотою. Смагляве тіло Сільвера вимальовувалося в пітьмі, наче той стовбур молодого дуба, а округлі ноги й руки дівчинки нагадували молочно-біле гілля берези.
Листя прибережних дерев одягало їх темними плямами тіней, і вони весело йшли у воду, перегукуючись, викрикуючи від раптової свіжості. Збентеження, таємна сором’язливість — усе було забуто. Вони купалися цілу годину, борсалися, бризкали одне одному в обличчя. Мієта то сердилася, то реготала, а Сільвер, даючи їй першу лекцію плавби, від часу до часу занурював її з головою, щоб «загартувати».
Ухопивши Мієту одною рукою за стан, другою він підтримував її зісподу, а вона старанно била по воді ногами й руками, думаючи, що пливе, але як тільки Сільвер відпускав її, вона починала борсатися й кричати, судомно хляпала руками по воді, чіпляючись за його плечі й шию. На хвилину вона
— Ну-бо ще один разочок! — кричала вона. — Ні! Ти навмисне не тримаєш мене!
І нічого соромного не було ні в обіймах Сільвера, що підтримував її, ні в переляканих Мієтиних рухах, що чіплялася за його шию; свіжість купання надавала всьому кришталевої чистоти.
Невинні нагі діти, сміючись, забавлялися в теплому смеркові, серед дрімотливого листя. Після першого купання Сільвер дорікав собі за погані думки. Мієта роздягалася так швидко, вона була така свіжа в його обіймах, вона так дзвінко сміялася! Не минуло й двох тижнів, як дівчинка навчилася вже плавати. Вона вільно орудувала руками й ногами, гойдаючись на хвилях, бавилася з ними, віддаючись повільній течії, проймаючись спокоєм неба, чарівністю берегів.
Вони тихенько пливли поряд, і Мієті здавалося, що густе віття дерев з обох берегів схиляється над ними, прикриває їх величезною завісою. А місячними ночами лелітки ковзали поміж стовбурами і прозорі постаті в білому вбранні гуляли понад берегом. Але Мієта не боялася; з дивним, незрозумілим захопленням стежила вона за грою тіней. Вона пливла повільно, і тиха вода, що в пій, наче в дзеркалі, відбивався місяць, з її наближенням збиралася в зморшки, наче гаптована сріблом матерія; кола ширшали, розпливаючись біля берегів під навислим віттям дерев, де чулися таємничі сплески; кожен вимах наближав її до чорної ями, сповненої згуків, — Мієта намагалася швидше пропливти далі; маяли купи дерев; їхні чорні обриси змінювали форму, довшали, здавалося, бігли берегом слідом за нею. А коли Мієта лягала голічерева, з невидимої млистої далечини до неї докочувався врочистий, протяглий голос ночі, сповнений шелестів і зітхання.
Мієта не була мрійна з натури. Всім своїм тілом, всіма почуттями вона тішилася з неба, річки, тіней і світла, а найбільше з річки, що в безперервному течиві колисала її з безкраєю ніжністю. Яка насолода підніматися проти течії, відчувати, як пружні струмені розбиваються об груди, ноги, викликають приємний лоскіт, такий ніжний, що його не можна витримувати без нервового сміху. Мієта поринала глибше, опускалась у воду аж по самі вуста, щоб течія огорнула плечі, охопила її всю, від підборіддя до ніг, виціловуючи її грайливо. Дівчину опановувала млість, вона нерухомо лежала на поверхні річки, і струмочки пробігали по тілу під костюмом, роздимаючи матерію. Вона качалася на водяній гладіні, наче кошеня на килимі, перепливала з мерехтливої води, де купався місяць, у чорну воду, затемнену деревами, і її проймав легкий дрож, ніби вона тільки що вийшла з сонячної долини і відчувала, як свіжість листя холодить їй потилицю.
Мієта почала відходити набік, щоб роздягтися, вона стала вже ховатись. У воді вона вже не пустувала і не хотіла, щоб Сільвер торкався її. Вона тихо підпливала до нього з ледь чутним шумом, наче пташка, що пролітає крізь зарості, або крутилася коло нього, почуваючи якийсь незрозумілий острах. Він теж відсувався, коли випадком торкався її. Тепер на річці закохані зазнавали п’янкої втіхи, млосного заціпеніння, що бентежило їх. Коли вони виходили з води, їх починав морити сон, в голові наморочилося, ними опановувала якась знемога. Мієта одягалася дуже довго. Спершу вона накидала на себе сорочку та спідницю і лягала на траву, нарікаючи на втому; вона кликала Сільвера, що стояв за кілька кроків, відчуваючи порожнечу в голові і чудне хвильне томління в усьому тілі. Поворітьма їхні обійми ставали палкіші, вони відчували крізь одяг пружне «тіло, прохолодне від купання, і зупинялися, важко дихаючи. Від густих Мієтиних кіс, ще зовсім вогких, від її шиї, плечей несло свіжим ароматом, що п’янив юнака.
На щастя, Мієта заявила раз увечері, що не купатиметься більше, бо від холодної води вся кров переливає до голови. Вона пояснила це з наївною простодушністю.
І знову почалися довгі розмови. Випробування, що його зазнало їхнє невинне кохання, викликало в Сільвера тільки захоплення фізичною силою Мієти. За два тижні вона вивчилася плавати, й часто вони плавали наввипередки; вона розрізала хвилі такими самими швидкими помахами, як і він. Сільвер захоплювався фізичною силою і любив фізичні вправи, і серце йому, ніжнішало, коли він бачив, яка вона дужа, міцна, витривала й моторна. Особливою пошаною він перейнявся до її дужих рук. Якось після купанки — одної з перших веселих купанок — вони охопили одне одного за стан і кілька хвилин борюкалися на мілині, і Сільверові ніяк не вдавалося перекинути Мієту; зрештою, він утратив рівновагу, а вона встояла. Її закований товариш ставився до неї, наче до хлопця, ось чому постійні гулянки, скажені перегони на луках, видирання гнізд на верхів’ї дерев, борюкання — всі ці жваві забавки — довший час берегли їхню любов, заховували її чистоту. Але в Сільверовій любові, крім захоплення спритністю Мієти, чаїлася ще особлива ніжність. Тільки-но Сільвер бачив нещасну істоту, бідну босу дитину на курній дорозі, як йому стискалося серце з жалю; він любив Мієту тому, що ніхто не любив її, що їй випала жорстока доля упослідженої. Коли вона сміялася, він був щасливий, що може дати їй радість. До того ж дівча було таке ж дике, як і він, обоє вони дружно ненавиділи кумась із передмістя, Мрії, що ним він віддавався вдень у стельмашні, дужими ударами набиваючи обіддя на колеса, були сповнені великодушного безумства. Він думав про те, що повинен відновити честь Мієті. Все перечитане виринало в його свідомості: він одружиться з своєю подругою, щоб люди шанували її; за святий обов’язок він уважав — урятувати дочку вбивці: І він так захопився роллю рятівника, що бачив усе в неприродному світлі; вкидаючись в якийсь соціальний містицизм, він мріяв про такий апофеоз: Мієта сидить на троні на проспекті Совер, і все місто вклоняється їй, прохає в неї вибачення й співає їй похвалу. На щастя, він забував про всі ці чудові видива, як тільки Мієта з’являлася з-за муру.