Щастя Ругонів

Золя Эмиль

— А нагорі, — провадив далі Ругон, намагаючись говорити якнайголосніше, не даючи заспокоїтися схвильованій аудиторії, — нагорі у нас було так само немало роботи. Боротьба була запекла…

І він переказав докладно про арешт брата й чотирьох інших повстанців, називаючи Макара не інакше, як «ватажком». Слова «кабінет пана мера», «фотель пана мера», «стіл пана мера» щохвилини злітали з його вуст і надавали в очах слухачів чудової величності цій жахливій сцені. Сутичка відбувалася вже не надворі, а в кабінеті головного адміністратора міста. Рудьє зовсім померк перед Ругоном. Нарешті П’єр дійшов до епізоду, який підготовляв з самого початку і який мав остаточно обернути його на героя.

— І ось, — мовив він, —

один з повстанців кидається на мене. Я відсуваю фотель пана мера, хапаю цього зуха за горло й душу його, — собі уявляєте! Але рушниця мені заважає. Я не хочу її кидати, — рушницю ніколи не можна випускати з рук, — і тулю її ось отак, під лівою пахвою. Раптом вона стріляє…

Вся аудиторія дивилася в рот Ругонові. Грану витягує губи, палаючи бажанням теж що-небудь розповісти, і нарешті гукає:

— Ні, ні, це було не так!.. Ви не могли бачити, мій друже; ви билися, як лев… Але я допомагав зв’язувати одного з полонених і бачив усе… Ваш супротивник хотів вас убити, це він стрельнув із рушниці, я добре бачив, як його чорні пальці просунулися вам під руку.

— Ви гадаєте? — спитав, збліднувши, Ругон. Він і не знав, що був у такій небезпеці, й розповідь колишнього торгівця мигдалем жахливо вразила його. Грану, звичайно, не брехав, але під час бійки дозволено бачити речі в драматичному світлі.

— Та кажу ж вам, цей чоловік хотів вас убити, — повторював він переконано.

— Так ось чому, — сказав Ругон притишеним голосом, — я чув, що куля просвистіла біля мого вуха.

Всі в салоні дуже захвилювалися. Слухачі, здавалося, відчули побожну повагу до цього героя: адже ж він чув, як куля просвистіла біля його вуха. Розуміється, жоден із присутніх буржуа не міг похвалитися чимсь подібним. Фелісіта визнала за потрібне кинутися в обійми свого чоловіка, аби ще більше зворушити збори. Але Ругон зараз же визволився й скінчив свою розповідь героїчною фразою, що назавжди залишилася в пам’яті всього Пласана:

— Лунає постріл, я чую, як продзижчала куля біля мого вуха і — торох!.. — трощить дзеркало пана мера!

Всі були вражені. Таке чудове дзеркало! Як шкода, справді! Нещастя, що трапилося з дзеркалом, трохи відвернуло увагу цих добродіїв від подвигів Ругона. Це дзеркало стало за якусь живу істоту, і про нього довго розмовляли з виразом жалю і співчуття, наче його поранено в саме серце. Це й була розв’язка, заготовлена П’єром, апофеоз цієї чудової одіссеї. В жовтому салоні знялися голосні, балачки. Гості пригадували один поперед одного подробиці тільки що прослуханої оповіді. Часом хтось із них відходив від групи, щоб перепитати одного з трьох героїв за правдиву версію якого-небудь спірного епізоду. Герої поповнювали факти з дивовижною точністю: вони відчували, що їхні слова стануть здобутком історії. Зрештою, Ругон і його обидва помічники заявили, що на них чекають у мерії. Запанувала поштива тиша; вони відкланялися, багатозначно всміхаючись. Грану аж роздувся з поважності. Бо ж ніхто, крім нього, не бачив, як бунтівник спустив курок і пострілом розбив дзеркало; це й надавало йому пихи. Обличчя йому аж сяяло… Залишаючи салон, він узяв під руку Рудьє й пробурмотів з виглядом великого полководця, розбитого втомою:

— Вже тридцять шість годин, як я на ногах, і бог знає, коли ще доведеться відпочити.

Ругон, одходячи, відвів набік Вюйє й сказав йому, що партія ладу більше, ніж коли-небудь, сподівається на нього і на його «Вісник». Треба надрукувати гарну статтю, щоб підбадьорити населення й розмалювати як слід цю банду розбійників, що пройшла через Пласан.

— Будьте певні! — відповів Вюйє. — Газета мала б вийти тільки завтра, але я випущу її ще сьогодні ввечері.

Вони вийшли, а відвідувачі жовтого салону затрималися ще на хвилину, балакливі, ніби ті кумасі, котрі позбиралися на вулиці й дивляться на канарку, що вилетіла з клітки. Всі

ці відставні комерсанти, торгівці олією, шаповали поводилися так, наче вони переживали чарівну драму. Ніколи ще їм не доводилося зазнавати такого зворушення. Вони ніяк не могли вдосталь надивуватися з того, що поміж них виявилися такі герої, як Ругон, Грану та Рудьє. Нарешті їм стало задушливо в салоні, набридло переказувати один одному ту ж самісіньку історію… Їх поривало швидше поширити велику вість по місту, і вони зникли один по одному. Кожному кортіло першому розповісти ці животрепетні новини. Фелісіта, залишившися сама, Зорила з вікна вітальні, як вони бігли по вулиці Бан, схвильовано вимахуючи руками, мов великі кістляві птахи, викликаючи неспокій по всіх кутках міста.

Була десята година ранку. Пласанці, повстававши, метушились по вулицях мов несамовиті від чуток. Ті, хто бачив загін або чув про нього, оповідали неймовірні брехні, перечили один одному, висловлювали жахливі здогади. Але більшість навіть не знала, в чому річ. Мешканці околиць слухали, роззявивши рота, мов дитячу казку, оповідь про те, як кілька тисяч бандитів затопили вулиці й зникли вдосвіта, наче армія привидів. Тільки скептики казали: «Та годі вже». Але деякі подробиці були вірні. Зрештою, Пласан переконався, що страшенне лихо загрожувало йому вночі й прокотилося, не зачепивши його. Нічна темрява і суперечливі чутки надавали цій таємничій катастрофі якогось невиразного, незбагненного жаху, що лякав навіть найхоробріших. Хто ж одвернув удар? Хто доконав чуда? Гомоніли вже про якихось невідомих рятівників, про невеличкий гурт людей, що відрізав голову гідрі, не наводячи, проте, подробиць, як про щось малоймовірне, поки відвідувачі жовтого салону не розбрелись по місту, повторюючи біля кожних дверей ту ж саму оповідь.

Як вогонь пороховою ниткою, звістка облетіла з краю до краю все місто. Ругонове ім’я не сходило з вуст, викликаючи здивування в новому місті й вибухи похвал у старому кварталі. Думки про те, що в Пласані нема ні підпрефекта, ні мера, ні поштмейстера, ні митника, ні якої іншої влади спочатку приголомшила мешканців. Їм здавалося жахливим, що вони, як звикле, спокійно прокинулися і раптом опинились без усякої влади. Коли перший жах минув, вони кинулися, не тямлячи себе від радості, в обійми визволителів.

Кілька республіканців знизували плечима, але дрібні торгівці, небагаті рантьєри, всякого гатунку консерватори благословляли скромних героїв, що доконали свій подвиг у темряві. Коли ж узнали, що Ругон заарештував свого рідного брата, здивуванню не було й краю. Його порівнювали з Брутом. Таким чином те, чого П’єр так боявся, збільшидо його славу. В той час, коли острах ще не розвіявся, всі відчували вдячність. Ругона вважали одностайно за визволителя.

— Подумати тільки, — казали полохуни, — їх було лише сорок один чоловік!

Цифра «сорок один» остаточно вразила місто. І в Пласані постала легенда про сорок одного буржуа, що стерли на порох три тисячі повстанців. І лише кілька заздрісників з нового міста, адвокати без клієнтури або колишні військові, яким соромно було, що вони проспали таку ніч, висловлювали деякий сумнів. Могло бути й таке, зрештою, казали вони, що повстанці самі залишили місто. Бо ж не лишилося жодного сліду битви — ні трупів, ні крові. Напевне, цим визволителям не так уже й важко дісталась перемога.

— А дзеркало? Дзеркало? — повторювали фанатики. — Ви ж не, можете заперечувати, що дзеркало пана мера розбите. А коли не ймете віри, підіть і подивіться самі.

І справді, до самісінької ночі цілі юрби людей ні? усякими приводами заходили до кабінету мера; а втім Ругон навмисне залишив двері навстіж відчинені. Всі як укопані зупинялися перед дзеркалом, що куля в ньому пробила круглу дірку, оточену променястими розколинами, і бурмотіли одну й ту ж фразу:

— Оце нечиста сила! Ну й куля!