Щит і меч
Шрифт:
Одним словом, кожен поринув у свою діяльність.
І лише Лансдорф не порушував звичного, встановленого ним ритму життя і без піднесення вислухував хвальковиті рапорти підлеглих.
Штейнгліца він завжди пригнічував своєю розумовою перевагою і вбивчим скептицизмом.
— Будьте ласкаві, майоре, нагадайте мені, від кого ми одержали згубні для Франції відомості про її воєнний потенціал?
Штейнгліц з готовністю перелічував імена відомих йому шпигунів.
— Дурниці! — зневажливо відповідав Лансдорф. — Дріб'язок. У 1938 році французький генерал Шовіно опублікував книжку «Можливості вторгнення», з передмовою маршала Петена. Вона стала для нас настільним довідником. —
Штейнгліц, виструнчившись, мовчав, хоч йому дуже кортіло нагадати про свого особисту заслугу.
— Знаменитий англійський воєнний історик Ліддель Гарт опублікував працю «Оборона Британії». Фюрер високо оцінив цю книгу. А Гесс відзначив, що вона важлива для правильної оцінки всієї ситуації в цілому і зміст її знайде важливе практичне застосування. — Дорікнув: — Ви не тривожитесь про підвищення своїх знань, майоре. І даремно. — Докинув багатозначно: — Ключі від державних таємниць не завжди обов'язково красти, видирати, добувати підступними способами чи за допомогою масового виробництва поганеньких відмичок. Люди мислячі можуть їх дістати від учених, істориків, дослідників, які часом дбають про свою пиху більше, ніж про інтереси власної держави.
Штейнгліц образився, сказав стримано:
— В салоні леді Астор, поклонниці нашого фюрера, будь-який агент-практикант може дізнатися, що годину тому казав Черчілль, — для цього йому тільки не слід приховувати, що він наш агент. У Франції я можу вам назвати імена кількох міністрів, які щомісячно одержували із спеціальних фондів адмірала Канаріса винагороду, що значно перевалила їхнє міністерське жалування. Що ж до асигнувань на радянську агентуру, то тут, на жаль, ми досягли такої економії коштів, яка може поставити під сумнів усю нашу роботу. Якщо, звичайно, — додав він, — не рахувати витрат на допомогу емігрантам і на пенсії родинам наших агентів-німців після того, як радянські органи перепинили їхню діяльність.
— Ну-ну, не треба гарячкувати, — заспокійливо, мирним тоном сказав Лансдорф. — Я ціню ваші зусилля і розумію ваші труднощі. — Промовив замислено: — Очевидно, більшовикам вдалося вселити народові думку, що держава — це в якійсь мірі власність кожного, і вони дорожать інтересами держави так само, як ми з вами своїм майном. — Зазначив діловито: — Я переглядав протоколи допитів різних військовополонених. Деяким з них, виявляється, легше розстатися з власним життям, ніж з тими відомостями, які вони мають. Трудний матеріал, трудний. І тому ще раз нагадую: гнучкіше, гнучкіше з ним. І якщо ви вважатимете за потрібне, тих, хто особливо подає надії, слід було б на кілька днів повезти до Берліна, щоб вразити їхню уяву рівнем нашої цивілізації, добробуту, побутовими умовами, магазинами. Нехай навіть щось куплять собі. Одним словом, спробуйте вплинути з допомогою арсеналу не тільки наших ідей, але й речей. Ви мене зрозуміли?…
Штейнгліц з цієї розмови зрозумів тільки, що Лансдорфа непокоїть ненадійність курсантського складу і що, на його думку, агентурна робота в західноєвропейських країнах має сприятливіший грунт, ніж у Росії, — з цим останнім Штейнгліц був цілком згодний.
Спостерігаючи учбові заняття курсантів, він переконався, які це тупі, нездібні люди. Найелементарніші речі вони насилу засвоюють, в усіх розслаблена пам'ять, бракує кмітливості, і тому строки навчання неприпустимо затягуються. І Штейнгліц з гордістю за свого співвітчизника думав про колишнього свого шофера, єфрейтора Йоганна Вайса, що так блискуче втілив у собі найкращі риси німецької нації. Адже він за найкоротший час зумів повністю оволодіти необхідними знаннями і зайняти гідне місце серед найдосвідченіших
Звичайно, звідки б міг знати Штейнгліц, що, здавалося б, кричуща тупість, безпам'ятність, некмітливість багатьох курсантів вимагали від них справді віртуозної кмітливості й гостроти спостережливого розуму.
До речі, цей талант декого з курсантів прикидатися ставив Вайса в таке саме скрутне становище, як і Штейнгліца, і гнітив їх обох, хоч і не в однаковій мірі, і з зовсім протилежних приводів. А джерело труднощів було для них одне.
Досі Йоганн не міг вважати, що він достатньо вивчив хоча б одного курсанта. Саме це й було причиною його безсонних роздумів, коли доводилося перебирати в пам'яті тисячі надзвичайно дрібних, розрізнених, ледве відчутних доказів, які свідчили про те, що людина лишилася людиною. Та ці обнадійливі рисочки поєднувалися з такою силою негативних ознак, що зробити якийсь рішучий висновок було поки що неможливо.
А час ішов і владно вимагав дій, і хоч Йоганн майже регулярно лишав інформацію для Центру в тайнику, що його вказала Ельза, і одержував через зворотний зв'язок рекомендації і поради, крім Туза, вірних людей йому й досі знайти не вдалося.
Денний раціон курсантів становили: хліб — 400 грамів, маргарин — 25 грамів, ковбаса горохова або кінська — 50 грамів і 3 штуки сигарет. Вранці і ввечері ячна або бурякова кава. Порівняно з табірним цей пайок міг здатися розкішним.
Найбільше курсанти страждали від нестачі курива. Подібно до того як в'язень, чекаючи вироку, прагне втамувати тугу безперервним курінням, так само й ці люди: одні — мляві, пригнічені, з уповільненими рухами, інші — збуджені аж до істерики, — мучилися від тютюнового голоду.
Якось Гаген добродушно пообіцяв їм бадьорим тоном:
— Коли допоможете нам захопити Кавказ, буде вам табак.
Хоч у перекладі на російську мову це звучало дещо двозначно і дехто всміхнувся, така обіцянка нікого не втішила. Після відбою Йоганнові доводилося по черзі з іншими перекладачами сидіти з навушниками в канцелярії біля проводу мікрофонів, встановлених у гуртожитках. З допомогою перемикача він міг чути, про що розмовляють між собою курсанти в першому-ліпшому приміщенні кожного з бараків.
Після чергування він мав здавати запис найбільш істотних розмов Дітріхові. До речі, Йоганн догадувався, що такі самі мікрофони встановлені в кімнатах співробітників штабу, але цю лінію прослухують тільки працівники третього відділу «Ц» і сам Дітріх.
Ось зараз Вайс чує в навушниках скрипучий, солоденький, діловитий тенорок курсанта Денисова на кличку Селезень.
Русявий, сіроокий, розмовляє окаючи, на обличчі прохальна застигла посмішка. У своєму «творі» Денисов писав: «Як відомо, людина народжується в житті один раз. Але при цьому від неї не залежить, якої країни громадянство вона матиме. Через такі стихійні обставини я став радянським громадянином».
У цейхгаузі Денисов довго й старанно вибирав собі недоноски французького трофейного обмундирування, які кращі. Досвідчено шукав такі черевики, каблуки й підошви яких були менше стоптані, добре знаючи, що зносити йому все це не доведеться й після закінчення курсів видадуть усе інше. Але хазяйський інстинкт був вищий за реальні обставини. І Денисов щасливо всміхався, коли йому вдалося розшукати в купі взуття пару черевиків на подвійній підошві.
— Добрива річ, — сказав він, вдоволено усміхаючись. — Розрахована на серйозного споживача.