Щоденник Мавки

Корний Дара

Секретарка сказала, що о шостій годині вранці приніс чоловік, якого бачила лиш сторож пані Катя. Так-от, прийшов чоловік – дуже дивно вбраний, наче з минулого століття: червоні чоботи, довгий кожух, шапка козацька, вуса довгі. Запитав, чи тут працює пані Магдалена. І попросив передати їй дещо. Пані Катя запитала, може передати щось на словах. Той відповів: не треба, пані Магдалена все й без слів зрозуміє.

Магдалена розгорнула щоденник, там лежав аркуш паперу в клітинку, на якому її почерком було акуратно виведено номер телефону, її телефону, а внизу дуже художньо виписано: «Стань щасливою, Мавко! У тебе для цього все є. Я тобі не потрібен. Мамай». В аркуш паперу було вкладено три дубових листочки…

Значить, їй не ввижалося.

Не ввижалося. Він навіть не намагався поговорити з нею. Втік як злодій… Чому він за неї вирішив, що для неї важливо і що чи хто їй для щастя потрібен? Ні-ні, вона за ним не побіжить, нізащо. Жоден чоловік від неї цього не отримає. Навіть найкращий, навіть Мамай.

Підійшла до вікна. Великі лапаті сніжинки засипали її місто. На світ опускалася зима. А в її серце входила стужа. Він прочитав її щоденник і, звісно, злякався. Вважав божевільною? Тоді навіщо було привозити? Міг і поштою переслати або взагалі забити. Ще раз пробігла очима по буквах, мов по струнах: «Щ-а-с-л-и-в-а… Не п-о-т-р-і-б-е-е-е-е-н…» Дуже повільно склала аркуш, розірвала навпіл, тоді ще раз, ще раз, ще… Відчинила кватирку і викинула пошматоване щастя на сніг. Вітер підхопив шматки щастя, закружляв їх у танку, змішавши з лапатими сніжинками… І вже за мить не можна було дібрати, де сніг, а де її щастя… Це була крапка в історії її серця. Його тепер нема – воно зупинилося. То була її покара за те, як вона досі жила. Жила? А жити ж треба далі? Якось треба жити. Згадала слова улюбленого вірша, силувано посміхнулася: «І наперед не треба ворожити і за минулим плакати не варт».

І вона житиме. ЖИТИМЕ… А за минулим таки плакатиме, бо вона не настільки сильна, щоб безболісно втрачати.

Лондон зустрічав дощем. Тарас бігав довкола неї, як біля писаного яєчка. Він і досі не наважувався поцілувати її чи бодай пригорнути. Магдалені було байдуже, якось воно таки станеться.

Тарас не був гидким для неї. Так, звісно, він був Чугайстром, але… Ручним, кімнатним, як песик чіхуахуа, тому вона з ним дасть раду… Якби тільки не спати в одному ліжку. Господи, після Мамая вона про доторки іншого й думати не може. То було б зґвалтування… Та вона про це подумає згодом, коли з’явиться потреба.

Стояла, чекаючи на Тараса. Одна з його валіз десь загубилася, випадково відправили не на ту лінію. Підійшла до вікна і здивовано завмерла… На підвіконні сиділа чайка й уважно дивилася на неї. Що тут робить чайка і чи взагалі тут, у Лондоні, можуть бути чайки? Придивилася уважно! Леле! То була та сама чайка. Чорний птах з білими крильми. У нього трохи скривлена верхня частина дзьоба, наче її хтось прищемив… Постукала по шибі, зганяючи птаха. Той навіть не ворухнувся, продовжував уважно дивитися на неї… Приклала руку до того місця, де у птаха голова, наче хотіла погладити. Птах замружився, і раптом вона помітила, як з його ока котиться щось прозоре… сльоза… чи вміють чайки плакати?

– Магдаленочко? – за спиною почувся голос Тараса. Озирнулася. – Усе, знайшов, можемо вирушати.

Чоловік прочитав збентеження на її обличчі:

– Що трапилося, люба?

Махнула рукою в бік птаха:

– Там чайка і вона плаче.

Тарас кинувся до вікна:

– Хто, Магдусю, хто плаче?

Магдалена перевела очі на шибу. Там було порожньо. На підвіконні лежали дві пір’їни – чорна та біла. Враз їх підхопив вітер та закружляв у танці, відносячи кудись угору, туди, де інколи бувають чайки та янголи…

Згадала свій сон з чорними хрестами. «Цвинтар похованих надій». Зітхнула. То вже поминки, напевне, бо таке ввиважається?…

Вони їхали в таксі. Тарас проводив для неї екскурсію, захоплено розповідаючи про столицю Великої Британії й запевняючи, що місто їй сподобається:

– Це супер-пупер місто, сонце! Місто на Темзі! Подивитися в Лондоні справді є на що. Лондонський Тауер, Собор Святого Павла, Букінгемський палац, Вестмінстерське абатство… Тут музеїв і галерей більш ніж три

сотні. Лише Британський музей чого вартий! Це ж величезне сховище археологічних знахідок, привезених з усього світу. А Національна галерея? Вона відома своєю колекцією європейського живопису. Цікаво буде, Магдусю, і в музеї громадського транспорту, а ще в будинку-музеї Фрейда, Діккенса і Шерлока Холмса. Круто, нє? А фортеця Тауер – резиденція королів і разом з тим в’язниця. Уявляєш! А Біг-Бен? Зараз там палата лордів. Варто поглянути і на зміну караулу біля Букінгемського палацу. Це щоденна церемонія, у якій бере участь королівські піша і кінна гвардія в супроводі оркестру. А місто з висоти пташиного лету можна побачити зі скляної кабінки «Лондонського Ока». Це так приголомшливо! Пам’яток у Лондоні ну дуже багато. Потрібно, напевно, не один раз побувати в цьому місті, щоб побачити все, що хотілося б. І ми з тобою це зробимо, правда ж?

Вона мовчки хитала головою. Байдуже все, байдуже…

Готель з вікнами на Біг-Бен. Мокра та непривітна зима за вікнами. Англійська зима, яка не цілує землю сніжинками, а кропить її щедро сирим дощем… Тарас запопадливо замовив двокімнатний номер. Він її не квапить і не зобов’язує ні до чого, коли буде готова – хай скаже. А якщо не буде? Знала, що не буде ніколи готова переспати з ним, та не стала про це казати зараз. Може, згодом.

Тарас щось вирішує по телефону у своїй кімнаті. Ага, у кожного своя кімната. Єдина типу незручність, що ванна кімната у них спільна. Але в ній є двійко дверей: Тарас зі своєї може вільно потрапити у ванну, а вона – з власної. Магдалена заходить у ванну. І що тут так непривітно гуде? Магдалена уважно вслухається. Велика простора ванна, напевне розміром як її вітальня у львівській квартирі. Та не розміри ванни її вражають, а те, що вловлювало вухо, а тепер і око. Гул. Високо-високо, аж під стелею, у самому кутику сплів тенета павук, і в ті тенета щось потрапило – мале, живуче та пискляве… Але вона не стане його рятувати, бо то англійська муха і англійський павук, і все має бути так, як має бути, бо не всі мухи хочуть бути врятованими.

Боже, що за каша в голові?

Тарас щось бубнить за дверима. Вона відкриває воду, хай думає, що вона миється, і хай вона не чує, як кличе на допомогу муха, що потрапила в тенета, і як стукає по ринві англійськими закаблуками англійський дощ… Біля дверей, що ведуть до Тарасової кімнати, стоїть м’яке зручне крісло. Магдалена зручно всідається – голова важка від звуків і від думок. До того всього ґвалту – павук, муха, вода, дощ – додається голос Тараса.

Божевільні хористи:

– Дз-з-з-з-дз-з-з-з-з-з!

– Крап-крап-крап, – дощові закаблуки-закаблуки-закаблуки…

– Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш, – вода з крана.

– Та все гаразд, шановний Карене Вітольдовичу, – голос Тараса. – На місці, так. Спасибі за апартаменти. Вони розкішні. І Магдалені дуже сподобалися.

– Дз-з-з-з-дз-з-з-з-з-з!

– Крап-крап-крап…

– Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш…

– Ні-ні. Вона ні про що не здогадується, як ви й просили.

– Дз-з-з-з-дз-з-з-з-з-з!

– Крап-крап-крап…

– Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш…

– Мусите ще трішки потерпіти. Вона вперта, дуже вперта. Та знаю я, що всі мають свою ціну. І вона очевидно теж.

– Дз-з-з-з-дз-з-з-з-з-з!

– Крап-крап-крап…

– Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш…

– Щодо суми. Три? Ви не помилилися. Звісно премія за мої труди. Ви дуже щедрі. Даруйте, це, звичайно, не моя справа, та чому вона?

Муха перестала дзижчати.

Дощ припинився.

Тарас замовк, очевидно, почув таке, що йому мову відібрало.

Підійшла до вікна. Хвилини дві панувала тиша. Тоді знову обізвався Тарас за дверима, завила сирена «швидкої» за вікном, та вона цього не чула…

Світ щойно для неї вкотре репнув та розвалився. Холод бридкими щупальцями торкався її серця, вона гидливо скинула його з себе. Не зараз, її не задушити, вона тепер сильна. Бо коли таке відбувається надто часто – перетворюється на закономірність…