Щоденник Миколки Синицина
Шрифт:
— Жбурляти в них палаючі головешки, — кажу я.
— А де їх брати, ці головешки?
— Розкласти вогнище — ось тобі й головешки.
— А в тебе є сірники?
— Нема.
— А вони на дерево можуть вилізти?
— Хто?
— Та вовки.
— Вовки? Ні, не можуть.
— Тоді, якщо на нас нападуть вовки, ми заліземо на дерево і сидітимемо до ранку.
— Що ти! Хіба висидиш на дереві до ранку?
— Чому не висидиш?
— Змерзнеш і впадеш.
—
— Нам не холодно, бо ми рухаємося, а спробуй посидь на дереві без руху — відразу змерзнеш.
— А навіщо сидіти без руху? — каже Мишко. — Можна сидіти й йогами дриґати.
— Втомишся — цілу ніч на дереві ногами дриґати!
Ми продиралися крізь густі чагарники, спотикалися через пні, провалювалися по коліна в снігу. Йти ставало важче й важче. Ми дуже втомилися.
— Киньмо ялинки! — кажу я.
— Шкода, — каже Мишко. — До мене хлопці сьогодні прийдуть. Як же я без ялинки буду?
— Тут коли б нам самим, — кажу, — вибратися! Чого ще про ялинки думати!
— Стривай, — каже Мишко. — Треба одному попереду йти і протоптувати дорогу, тоді другому легше буде. Мінятимемося по черзі.
Ми зупинилися, перепочили. Тоді Мишко пішов попереду, а я за ним услід. Йшли, йшли… Я зупинився, щоб перекласти ялинку на інше плече. Хотів іти далі, дивлюся — нема Мишка! Щез, ніби провалився крізь землю зі своєю ялинкою.
Я кричу:
— Мишко!
А він не відповідає.
— Мишко! Гей! Куди ж ти подівся?
Нема відповіді.
Я пішов обережно вперед, дивлюсь — а там урвище! Я мало не впав в_урвище. Бачу — внизу ворушиться щось темне.
— Гей! Це ти, Мишко?
— Я! Я, здається, з гори скотився!
— Чому ж ти не відповідаєш? Я тут гукаю, гукаю…
— Відповіси тут, коли я ногу забив!
Я спустився до нього, а там дорога. Мишко сидить посеред дороги й коліно руками тре.
— Що з тобою?
— Коліно забив. Нога, розумієш, підвернулась.
— Боляче?
— Боляче! Я посиджу.
— Ну, посидьмо, — кажу я.
Посідали ми з ним на снігу. Сиділи, сиділи, поки нас холод пройняв. Я кажу:
— Тут і замерзнути можна! Може, ходімо по дорозі? Вона нас куди-небудь виведе: або на станцію, або до лісничого, або в село яке-небудь. Не замерзати ж у лісі!
Мишко хотів устати, але тут же заохав і знову сів.
— Не можу, — каже.
— Що ж тепер робити? Давай я понесу тебе на плечах, — кажу я.
— Та хіба ти донесеш?
— Спробую.
Мишко підвівся й поліз мені на спину. Кректав, кректав, насилу виліз. Важкий! Я зігнувся в три погибелі.
— Ну, неси! —
Тільки пройшов я кілька кроків, підковзнувся — і бебех у сніг.
— Ой! — зарепетував Мишко. — У мене нога болить, а ти мене в сніг кидаєш!
— Я ж не навмисне!
— Не брався б, якщо не можеш!
— Лихо мені з тобою! — кажу я. — То ти з бенгальськими вогнями морочишся, то ялинку аж поки засутеніло, вибирав, а тепер ось забився… Пропадеш тут з тобою!
— Можеш не пропадати!..
— Як же не пропадати?
— Іди сам. Це все я винен. Я вмовив тебе по ялинки їхати.
— Отже, я тебе покинути повинен?
— То й що ж? Я й сам дійду. Посиджу, нога перестане — я й піду.
— Та ну тебе! Нікуди я без тебе не піду. Разом приїхали, разом і повернутися повинні. Треба придумати що-небудь.
— Що ж ти придумаєш?
— Може, санки зробити? Сокира в нас є.
— Як же ти із сокири санки зробиш?
— Та не із сокири, голово! Зрубати дерево, а з дерева — санки.
— Таж цвяхів нема.
— Треба подумати, — кажу я.
І став думати. А Мишко все на снігу сидить. Я підтягнув до нього ялинку й кажу:
— Ти краще на ялинку сядь, а то простудишся. Він сів на ялинку. Тут мені ось що спало на думку.
— Мишко, — кажу я, — а що, коли тебе повезти на ялинці?
— Як — на ялинці?
— А отак: ти сиди, а я за стовбур тягтиму. Ану, тримайсь!
Я схопив ялинку за стовбур і поволік. От як ловко придумав! Сніг на дорозі твердий, укочений, ялинка по ньому легко йде, а Мишко на ній — мов на санках!
— Чудово! — кажу я. — Ану, держи сокиру.
Віддав йому сокиру. Мишко вмостився зручніше, і я повіз його по дорозі. Скоро ми вибралися на узлісся й відразу побачили вогники.
— Мишко! — кажу. — Станція!
Здалеку вже було чути гук поїзда.
— Швидше! — каже Мишко. — Запізнимося на поїзда.
Я побіг щодуху. Мишко кричить:
— Наддай ходи! Запізнимося!
Поїзд уже під'їжджав до станції. Тут і ми наспіли. Підбігаємо до вагона. Я підсадив Мишка. Поїзд рушив, я скочив на підніжку і ялинку за собою втяг. Пасажири у вагоні картали нас за те, що ялинка колюча.
Хтось запитав:
— Де ви взяли таку обідрану ялинку?
Ми почали розповідати, що з нами в лісі скоїлося. Тоді всі стали жаліти нас. Одна тітонька посадила Мишка на лавку, зняла з нього валянок і оглянула ногу.