Щоденник Миколки Синицина
Шрифт:
— Ось вони, мої любі старі окуляри! — зрадів він. — Як добре, що вони знайшлися! А то я до нових окулярів ніяк не можу звикнути.
Мишко каже:
— Ми нічого не чіпали. Все чекали, коли господар знайдеться. Ми навіть скрізь оголошення наклеїли, що знайшли чемодан.
— Ну от! — сказав дядько Федір. — А я ніколи не читаю об'яв на стінах. Ну,
Оленка кудись пішла, а тоді повернулась до кімнати, а за нею бігло цуценя. Воно було все руде, тільки одне вухо мало чорне.
— Глянь! — прошепотів Мишко.
Цуценя насторожилося, трохи підняло своє вухо й подивилось на нас.
— Дружок! — закричали ми.
Дружок заскавулів од радості, кинувся до нас, стрибає, гавкає. Мишко схопив його на руки:
— Дружок! Вірний мій пес! Значить, ти не забув нас?
Дружок лизав йому щоки, а Мишко цілував його прямо в писок. Оленка сміялася, плескала в долоні й кричала:
— Ми його в чемодані з поїзда принесли! Ми помилково ваш чемодан узяли. Це все дядечко Федір винен!
— Так, — сказав дядько Федір, — це моя провина. Я перший узяв ваш чемодан, а тоді вже ви мій взяли.
Вони віддали нам чемодан, в якому Дружок їхав у поїзді. Оленка, певно, дуже не хотіла розлучатися з Дружком. На очах у неї навіть сльози були. Мишко сказав, що наступного року в Діанки знов будуть цуценятка, тоді ми виберемо найкрасивіше і привеземо їй.
— Неодмінно привезіть, — сказала Оленка.
Ми попрощались і вийшли на вулицю. Дружок сидів на руках у Мишка, крутив на всі боки головою, і очі в нього були такі, ніби він з усього дивувався. Напевне, Оленка весь час тримала його вдома і нічого йому не показувала.
Коли ми підійшли до будинку, у нас на ґанку сиділи дві тітки й дядько. Вони, виявляється, нас чекали.
— Ви, напевне, по чемодан прийшли? — запитали ми їх.
— Так, — сказали вони. — Це ви ті хлопці, котрі чемодан знайшли?
— Так, це ми, — кажемо ми. — Тільки ніякого чемодана тепер у нас нема. Вже знайшовся господар, і ми віддали.
— То ви б познімали свої записки, а то тільки людей бентежите. Доводиться через вас даремне час гаяти!
Вони побуркотіли і розійшлись. А ми з Мишком того ж дня обійшли всі місця, де наклеїли записки, і обідрали їх.
ТЕЛЕФОН
Якось ми з Мишком були в іграшковій крамниці й побачили чудову іграшку — телефон. У великій дерев'яній коробці лежали два телефонні апарати, дві трубки,
— От би нам купити! Ми якраз сусіди, — сказав Мишко. — Добряча штука! Це не якась проста іграшка, котру поламаєш і викинеш. Це корисна річ!
— Так, — кажу я, — дуже корисна штука! Захотів поговорити, взяв трубку — поговорив, і ходити нікуди не треба.
— Зручність! — захоплювався Мишко. — Сидиш дома і розмовляєш. Чудово!
Ми з Мишком надумалися складати гроші, щоб купити телефон. Два тижні підряд ми не їли морозива, не ходили в кіно — все гроші відкладали. Нарешті наскладали скільки було потрібно й купили телефон.
Примчали з крамниці додому з коробкою. Один телефон у мене поставили, другий — у Мишка і від мого телефону протягли дріт через кватирку вниз, прямо до Мишкового телефону.
— Ну, — каже Мишко, — спробуємо розмовляти. Біжи нагору і слухай.
Я помчав до себе, взяв трубку і слухаю, а трубка вже кричить Мишковим голосом:
— Алло! Алло!
Я теж як закричу:
— Алло!
— Чути що-небудь? — кричить Мишко.
— Чути. А тобі чути?
— Чути. От здорово! Тобі добре чути?
— Добре. А тобі?
— І мені добре! Ха-ха-ха! Чути, як я сміюся?
— Чути. Ха-ха-ха! А тобі чути?
— Чути. Слухай, зараз я до тебе прийду.
Мишко прибіг до мене, і ми стали обніматися з радості:
— Добре, що купили телефон! Правда? — каже Мишко.
— Звичайно, — кажу, — добре.
— Слухай, зараз я піду назад і подзвоню тобі.
Він побіг і подзвонив знову.
Я взяв трубку:
— Алло!
— Алло!
— Чути?
— Чути.
— Добре?
— Добре.
— І в мене добре. Давай розмовляти.
— Давай, — кажу. — А про що розмовляти?
— Ну, про що… Про що-небудь… Добре, що ми купили телефон, правда?
— Правда.
— От якби не купили, було б погано. Правда?
— Правда.
— Ну?
— Що «ну»?
— Чому ж ти не розмовляєш?
— А ти чому не розмовляєш?
— Та я не знаю, про що розмовляти, — каже Мишко. — Це завжди так буває: коли треба розмовляти, то не знаєш, про що розмовляти, а коли не треба розмовляти, то розмовляєш і розмовляєш…
Я кажу:
— Давай ось що: подумаємо, а коли придумаємо, тоді подзвонимо.
— Гаразд.
Я повісив трубку і став думати. Раптом дзвінок. Я взяв трубку.
— Ну, придумав? — питає Мишко.
— Ні ще, не придумав.