Щоденник Миколки Синицина
Шрифт:
Він хотів виштовхнути мене, але я не піддався. Павлик ліг скраю і сердито засопів. Він довго перевертався. Видно, не дуже зручно було лежати. Я теж довго не міг заснути. Все-таки якимсь дивом я нарешті заснув. Не знаю, чи довго я спав, і навіть не пам'ятаю, що мені снилось, та раптом щось як лусне мене по голові! Я вмить прокинувся і довго не міг утямити, що скоїлося. Поступово я догадався, що курінь знову повалився і мене вдарило по голові жердиною. Навколо було темно. Небо над нами чорніло, як сажа, тільки зірки миготіли на ньому. Ми знову вибралися з-під уламків куреня.
—
— Полагодиш тут, коли така темінь!
— Треба спробувати. Не сидіти ж нам просто неба.
Ми повзали в темряві серед гілок і розшукували жердини. Три жердини ми знайшли відразу, а четверта ніяк не знаходилася. Насилу ми її знайшли, та, поки шукали, загубились ті три жердини, що вже були знайдені. Нарешті ми їх знову знайшли. Павлик хотів ставити жердини і раптом каже:
— Почекайте, а де ж наше місце?
— Яке місце?
— Ну, де наші рюкзаки.
Ми блукали в темноті і розшукували рюкзаки, але їх ніде не було. Тоді ми вирішили побудувати курінь на новому місці. Павлик ставив жердини, а ми з Сергійком обдирали кущі і носили гілки.
— Слухай, — закричав раптом Сергійко, — іди-но сюди — тут багато наламаних гілок!
Я підійшов і наткнувся на цілу купу гілок, що лежали на землі. Ми притягли Павликові по оберемку і повернулися по решту гілок.
— Стій, — каже Сергійко, — тут іще щось лежить.
— Де?
— Ось під гіллям. Якийсь неначе мішок.
Я нагнувся і намацав у темноті мішок.
— Справді, — кажу. — Мішок, чимось напханий. І ще один тут.
— Правда! — ахнув Сергійко. — Два мішки, як пні.
— То ми з тобою дурні, як пні, — кажу я.
— Чому?.
— Тому що це наші рюкзаки. Дивись, ось іще й третій.
— Справді! А я й не докумекав відразу!
Ми покликали Павлика і сказали, що знайшли старе місце.
— А там уже курінь готовий, — каже він.
— Ну, перенесемо туди наші речі, і справі кінець.
Ми взяли рюкзаки і пішли до куреня. Я поспішив першим, щоб зайняти місце посередині, і ходив-ходив навколо куреня, але ніяк не міг відшукати входу.
— Де ж вхід? — питаю.
— Ах, щоб тебе! — каже Павлик. — Забув зробити вхід, з усіх боків гіллям заклав!
Він заходився розбирати гілля і робити вхід. Тільки-но це було готове, Павлик прошмигнув у курінь першим і зайняв місце посередині. Я так стомився, що навіть не сперечався з ним. Ми із Сергійком мовчки полягали скраю. Під голову мені знову попалося щось тверде — чи то казанок, чи консервна бляшанка, — але я навіть не звернув на це уваги і заснув як убитий. От і все.
А зараз уже ранок. Я прокинувся раніше за всіх і пишу щоденник. Сонечко вже піднялося високо й починає припікати. Небом пливуть білі кучеряві хмари. З села чути мукання корів, собачий гавкіт. Сергійко та Павлик ще сплять у курені. Зараз я їх розбуджу, і ми варитимемо сніданок.
Того ж дня увечері
Після сніданку ми пішли до лісу, щоб перевірити пастку. Пастка
— Щоб вони вигоріли, ці бджоли! — лаявся Павлик. — Можете самі з ними возитись, а з мене досить! Усе вухо у вогні!
— Ти потерпи, — кажемо ми. — Вухо пройде.
— Коли ж воно пройде! Вогнем пече! Що тепер робити?
— Може, хусткою зав'язати? — кажу я.
— Не треба хусткою. Краще я піду на річку й мочитиму вухо у воді.
Він пішов мочити вухо в річці, а ми із Сергійком помітили одну бджолу і стежили за нею по черзі. Один стежить, а інший відпочиває. Стежили, стежили, раптом бджола знялася вгору й полетіла. Ми стрімголов побігли за нею, але бджола злетіла дуже високо, і ми загубили її з очей.
— От шкода! — сказав Сергійко. — Доведеться починати все знову.
Тут Павлик повернувся з річки і закричав здалеку:
— Ей, дивіться, що у мене! Зараз юшку будемо варити!
Ми підбігли. В руках він тримав свою кепку. Вона вся була мокра, а в ній стрибали живі карасі.
— Де ти взяв?
— Там біля річки, в болоті зловив.
— Як же ти їх зловив без вудки?
— Дуже просто: болото пересохло, води зовсім мало лишилось, а я їх руками зловив.
Ми побігли до болота, наловили ще карасів і заходилися варити юшку. Потім ще на вечерю наловили карасів.
— Тут їх багато! — казав Павлик. — Ми хоч кожного дня можемо карасів їсти.
По обіді ми знову пішли до лісу, щоб стежити за бджолами. Сергійко каже:
— А що, коли бджолу оббризкати водою? Бджола, напевне, подумає, що пішов дощ, і полетить до свого гнізда.
Ми принесли в казанку води, знайшли на квітці бджолу і стали бризкати на неї водою. Бджола намокла, полізла по стеблинці вниз і причаїлась під зеленим листочком. Значить, їй справді здалося, що пішов дощ. Потім вона побачила, що ніякого дощу нема, вилізла з-під листка і стала грітися на сонечку. Поступово вона обсохла, розправила крильця й полетіла. Ми вже хотіли бігти за нею, але бджола тут же опустилася вниз, сіла на квітку й знову збирала мед. Тоді Сергійко набрав у рота побільше води і як бризне на бджолу! Бджола знову намокла і сховалася під листком, а коли обсохла, знову літала з квітки на квітку.
— Ох ти, яка вперта бджола! — сказав Сергійко і облив бджолу водою так, що вона промокла наскрізь. Навіть крильця у неї від води зморщились і прилипли до спини.
Бджола нарешті побачила, що «дощ» не перестає, і, коли обсохла, полетіла геть.
Ми побігли за нею. Бджола летіла спочатку низько, між стовбурами дерев, потім знялася вгору, і ми загубили її. Тоді ми заходилися поливати водою інших бджіл, але у них у всіх була однакова манера: спочатку вони ховалися від «дощу» під листям, а потім летіли, і ми ні разу не могли простежити за ними, бо вони літали дуже швидко й на великій висоті. Так ми бігали, поки бджоли перестали літати.