Секрети старовинної скриньки

Макаров Александр Прокопьевич

Та наше захоплення виготовленням грошей було нетривалим. Хоч як ретельно вимальовував би ти їх і хоч скільки нулів на них не приписував, купівельна спроможність у них була нульова. І, звичайно, завжди знаходився йолоп, що, всупереч усім угодам, приписував на своїх примітивних грошах додаткові нулі й відразу знецінював усю працю решти. У дворі на майдані Потьомкінців, де мешкав мій знайомець Віталик, хлопці цю проблему вирішили, причому економічним шляхом. Система

була проста, логічна й діяла декілька років. Гроші були конвертовані в радянську валюту. Курс був нормальний: сто рублів дитячих грошей дорівнювали одній копійці радянських. Якщо ви гадаєте, що нулі можна було малювати нескінченно, то помиляєтеся – до обігу приймалися лише купюри вартістю 100, 150 і 200 рублів. Гроші міг випустити кожен, та щоб вони зробилися справжніми, потрібно було внести в банк, що ним завідував Віталик, по копійці за сто рублів. Тоді гроші за підписом банкіра, касира і з відбитком печатки ставали справжніми. Якщо заходила така потреба, то в банку вільно обмінювалися дитячі гроші на радянські. За того часу навіть на копійку можна було купити сірники, склянку газованої води, перо чи шкільну гумку, три копійки коштувала булочка і проїзд у трамваї.

– Навіщо ж випускалися ті гроші? Платили б собі просто копійками та й годі, – поспитав Олесь.

– Відразу видно, що ти на грошах мало розумієшся. По-перше, чи багато знаєш ти людей, що випускали свої гроші, та щоб вони були справжні й на них можна було щось купити? По-друге, чи можете ви про себе сказати, що ви зробили пістолет і продали його не за жалюгідних десять копійок, а за тисячу рублів? У тому дворі траплялися історії й крутіші, й усі вони були чистісінькою правдою. Поки батьки надривалися за жалюгідні копійки, діти орудували тисячами.

Дід із погордою глянув на внука.

– Нічого, прийдемо додому, я покажу тобі маленький скарб. Хоч ти й гадав, ніби ми нічого путнього в тієї бабці не знайдемо.

– Нічого я не гадав. Я просто хотів тобі нагадати, що мама просила купити огірків. Але побачити скарб – це просто-таки чудово!

Скарб

Вони прийшли додому й вислухали все, що думає мама про людей, котрі забулися купити огірків. Не знати, як дідові, та Олесь думав лише про обіцяний скарб.

І от вони з дідом підходять до стінної шафи. То не просто шафа. Дім у них старовинний, збудували його ще на початку минулого століття. Стіни зроблені з черепашника або ж, по-одеському, ракушняка. Це такий м'який жовтий камінь, що з нього збудована половина одеських будинків. Стіни з черепашника товсті, тож практичні одесити

роблять у них ніші, де ховають різне добро.

Олесь відчинив стінну шафу, але там, як завжди, стрункими рядами стояли підручники. Жодного натяку на скарб не було. Костянтин Іванович витяг декілька книг і підняв клапоть шпалерів.

"Справжня схованка!" – подумав Олесь, наглядаючи, як дід дістає маленьку, старовинну на вигляд скриньку.

– Я й сам усе це випадково виявив – під час революції господарі зберігали там свій маєток.

– Великий маєток?

– Та так, пару мільярдів.

– Ти що, діду, жартуєш?

– Нітрохи. Там були переважно керенки. А на пару мільярдів керенками можна було за тої пори купити лише мішок картоплі.

– І все? – розчаровано поспитав Олесь.

– Ні, там були ще одеські гроші та облігації.

– А що це за одеські гроші?

– Слухай! Кожна революція мусить змінювати життя людей на краще, та найчастіше виходить навпаки. Так було і в сімнадцятому році.

В Україні одна влада змінює іншу. Економіка, а з нею

Й фінанси зазнають цілковитого рейваху. Пересуватися просторами імперії стає і важко, й небезпечно. Бракує і грошей. Уряди так хутко міняються, що гроші зі столиць, де їх друкують, деколи просто не доходять у провінцію. Трохи більше ніж за півтора року влада в Україні чотири рази переходила з рук до рук. Центральну Раду, що очолювала Українську Народну республіку менше року, змінив уряд гетьмана Скоропадського, а Республіка обернулася Українською Державою. Вже за шість місяців урядування в країні перейшло до Директорії, що її очолював С. Петлюра (14 листопада 1818 року), а 1 червня 1919 року тут запанувала радянська влада. А ще білогвардійці, німці й чимало самозваних правителів та отаманів. Та жити треба за будь-якої влади, й місцеві власті починають самі друкувати гроші. Декотрі роблять просто. Наприклад, Нестор Махно ставить на грошові знаки досить грубо виготовлений штамп. На штампі напис: "1. РЕВ. АРМІЯ УКРАЇНИ МАХНА/50 руб." Таким способом махновці обертають денікінські п'ятирублівки в п'ятдесятирублівки. Зиск очевидний, вартість банкноти збільшилася вдесятеро. Гроші стрімко знецінюються. У величезній кількості почали з'являтися так звані грошові сурогати, що їх почали друкувати всі, кому не ліньки. Серед тих, хто випускав гроші за тої пори, можна зустріти і Бердичівське товариство заохочення конярства, і загадкову "Новоросійську "Чашку чаю", й "Одеський трамвай", і навіть катеринославський кооператив із грізною назвою "Геть хвости".

Конец ознакомительного фрагмента.